Для того, аби закарпатцю потрапити до Бразилії не потрібно робити візу та перетинати Атлантичний океан – достатньо доїхати до Сваляви та перетнути невеличкий місток.
Коли ви запитаєте у таксиста у закарпатському місті Сваляві “Чи везе він до Бразилії”, то він не покрутить біля скроні пальцем, а скаже “Сідайте, поїхали!” Що ж це за Бразилія така, до якої можна доїхати на автотранспорті зі Сваляви? Журналісти ПравдаЄ вирішили дізнатися і розповісти про цікаву і неординарну місцевість із заокеанською назвою.
“Зі Сваляви до Бразилії можна добратися на таксі орієнтовно за 140-150 гривень. Якщо довго чекати пасажирів, то беру 300. Поїхали хлопці ” – рекламує свої послуги на свалявському автовокзалі місцевий таксист.
Бразилією називають район села Неліпино, який знаходиться за залізничною колією “штрекою”, на своєрідному півострові між двома річками Латорицею та Вічею, які зливаються неподалік. З’єднує острівну Бразилію і “велику землю” вузький міст, по якому двом автомобілям не розминутися. Зразу за Латорицею пролягає автотраса Київ-Чоп.
Зустрічає нас закарпатська Бразилія легеньким морозцем та засніженими дахами місцевих фавел. На вигляд – типове закарпатське село. “На початку 20 століття закарпатські заробітчани з країни Бразилії, перейшли ріку Вічу і побудували 3-4 будинки тут”- розповідає художник Володимир Сікач – через це й весь район став так називатися. В мене он один з найстаріших будинків тут. Він ще до Другої світової побудований. Ми з сином коли робили ремонт то знаходили давні патрони під підлогою”.
Художник купив будинок у 1991 році, облаштував територію, займається садівництвом, але постійно тут не живе: “це дача, от взимку, так як сьогодні, приїхав собак та котів покормити”.
Ми вирішили спробувати знайти нащадків тих перших емігрантів, які заснували цей район. Але справа виявилася не такою легкою, як здавалася нам спочатку. Місцеві мешканці, яких ми зустріли, розповідали, що район Бразилія має назву через закарпатських емігрантів, які повернулися додому з далекої заокеанської країни, що було, як часто зустрічається в легендах, троє братів, які перші побудували тут свої хати.
“Прийшов тоді тот воздух що йти на заробітки в Бразилію, так як зараз на чехи. Багато людей йшли на заробітки, й ближче південь, ближче до Угорщини. Моя мама ходила на заробітки у Бийгань” – розповідає місцева мешканка Софія Миколаївна. Вона також зазначає, що за її молодості тільки 3-4 хати було в Бразилії.
Зрештою пошук нащадків перших поселенців привів нас до культурного та інформаційного центру району – місцевого магазину-кафе. І не даремно – як виявилося з цього місця і починається справжня історія закарпатської Бразилії.
За допомогою місцевих ми знайшли внучку першого поселенця, 84 річну Олену Миколаївну Легезу (дівоче прізвище Брудняк). Жінка розповідає: “Мій дідик, Василь Брудняк продав своє місце у верхньому кінці Неліпина і пішов у Бразілію на заробітки. Діти в нього малі були, треба було грошей на хліб заробити. Але щось там не вийшло у нього, не заробив грошей, прийшов додому, але вже не мав де жити. А місто де зараз Бразилія – як острів, звідси Віча, звідти Латориця. Хат не було зовсім. І дідо збирав камінь і будував собі хату. Там де зараз є магазин, то була наша хата. Там моя старша донька народилася. Товщина стін хати була 70 сантиметрів, як мур, а вкрита була соломою. Тоді, коли була 2 Світова війна, то люди йшли до нас прятатися, бо хіба зверху могла бомба упасти, а так куля не проходила стіну”.
Пані Олена також розповіла, що у її діда, Василя Брудняка було троє синів і сестра. “ Нас називали в селі Товтинами, бо дідик зі Словаччини був. Його старший син Андрій, воював у 2 Світовій, втратив там ногу, носив дерев’яний протез. Семко,середній брат – був високий, ходив з коровами. Мій няньо, Микула, був найменший ”.
Дід Василь помер скоро, але пані Олена зазначає, що він був дуже майстерним чоловіком по дереву, робив колеса, інші речі, необхідні до господарства. На жаль, фото Василя Брудняка не збереглися, але зате є родинні фотографії, де зокрема, зображені його сини.
Пані Олена розповідає, що її дід відправився у заморську Бразилію у міжвоєнний період, 20-30-ті роки 20 століття, але точної дати не пам’ятає. Після того, як тут оселився її дід, то й так назва пішла «Бразилія». Потім місцина стала потихеньку заселятися. Значна кількість будівель з’явилася починаючи із 60-х років 20 століття.
Колоритна назва, що трохи збиває з пантелику немісцевих, може стати й певним туристичним магнітом. «Було б цікаво навести контакти із певним справжнім бразильським містом чи селом, і зробити побратимські відносини. Це насправді не вимагає значних видатків, але може в перспективі стати корисним, до прикладу, в обміні досвідом, туристичній справі» – зазначає Іван Ревтій, міський голова Сваляви у 2000-х роках.
Маленька Бразилія, яка розпочалася із однієї сім’ї і однієї хати за декілька поколінь розрослася на цілий повноцінний район із більш ніж сотнею будинків, своїми вулицями. Чи міг знати молодий закарпатський хлопець сто років тому, збираючи необхідні речі в далеку дорогу за океан, про те, як дивовижно поєднається його власна життєва історія з історією рідного краю? Важко відповісти. Але таку цікаву історію заслуговують знати закарпатці.
Подяка Івану Івановичу Ревтію та Олегу Васильовичу Лукші за допомогу в підготовці матеріалу
Олексій Шафраньош
