Політична сцена України пів року тому, за лічені дні та тижні до повномасштабного вторгнення, Росії виглядала строкато. Перспективи розвитку ситуації в державі передбачити було неможливо – в принципі, як завжди в Україні.
Володимир Зеленський продовжував лідирувати у президентських рейтингах, але дедалі більше соцдосліджень пророкували йому поразку у другому турі виборів, до якого він виходив у парі з Петром Порошенком.
Очевидно побоюючись посилення позицій експрезидента, влада відкривала проти нього кримінальні справи та вручала повістку на допит прямо в аеропорту.
Порошенка тоді звинувачували у державній зраді. За версією слідства, він змовився з кумом Володимира Путіна і лідером проросійської партії ОПЗЖ Віктором Медведчуком, який тоді перебував під домашнім арештом, і разом вони контрабандою постачали в Україну вугілля з самопроголошених і ніким на той момент не визнаних “республік” Донбасу.
Політологи розмірковували про те, чи зможе стати “новим Зеленським” колишній спікер Верховної Ради та лідер щойно створеного об’єднання “Розумна політика” Дмитро Разумков, постійний гість популярних політичних ток-шоу на телеканалах найбагатшого українця Ріната Ахметова.
До презентації власної партії готувався відомий шоумен та волонтер Сергій Притула.
Все нові й нові прогнози західних розвідок про те, що Росія от-от почне війну проти України, більшість суспільства сприймала скептично. Володимир Зеленський в одному зі своїх січневих звернень до народу закликав не панікувати і не боятися війни: краще, мовляв, зосередитися на підготовці до шашликів на травневі свята.
Сьогодні читання стрічки політичних новин того часу може хіба що спантеличити – так сильно змінилася Україна у політичному плані за ці пів року.
– так сильно змінилася Україна у політичному плані за ці пів року.
“Зникли відмінності”
Насамперед за ці шість місяців змінилося саме українське суспільство. Головний показник, на який звертають увагу соціологи, – це небачена досі згуртованість українців.
“Росія зробила все для того, щоб українці об’єдналися перед загрозою знищення”, – каже в інтерв’ю Радіо НВ керівник соціологічної служби “Рейтинг” Олексій Антипович.
“У нас зникли відмінності між сходом і заходом, між чоловіками та жінками, між старшим поколінням та молодшим. Відмінності проявляються в якомусь біологічному сенсі: жінки скоріше (виступають за) спокій та безпеку, чоловіки готові брати зброю в руки і йти воювати. Але з точки зору суспільства, ідеологічних цінностей – відмінностей немає. З точки зору ставлення до війни, до держави, до президента – відмінностей немає”, – продовжує він.
Цифри говорять самі за себе. Понад 90% українців – і цей показник не змінюється з перших днів війни – переконані, що Україна зможе перемогти у війні проти Росії. Понад 70% – немислимий для довоєнної України показник – вважають, що події в країні розвиваються у правильному напрямку, і це попри щоденні бомбардування українських міст та посилення економічних проблем.
І – тут цифри можуть різнитися залежно від методики дослідження, але – перші два рядки у списку інституцій, яким українці схильні найбільше довіряти, незмінно посідають Збройні сили України та президент Володимир Зеленський.
При цьому важливо розуміти, що рейтинг довіри або рейтинг підтримки дій того ж Зеленського зовсім не конвертується у показник його політичної підтримки, тобто електоральний рейтинг.
Будь-які вибори під час воєнного стану, оголошеного в Україні 24 лютого і відтоді кілька разів продовженого, проводити заборонено, а соціологічні компанії не публікують електоральних рейтингів політиків і партій.
“Єдині новини”
Поза всяким сумнівом, постать Володимира Зеленського, який не залишив Київ у перші дні війни, попри пропозиції від західних партнерів, особисто відвідував позиції українських військ на півдні і сході країни і продовжує уособлювати опір українського народу окупантам, вселяє повагу навіть у найнепримиренніших опонентів президента.
Критикувати його сьогодні – це не комільфо, це майже як бути посібником ворога, каже ВВС політолог Володимир Фесенко.
Але, одразу додають опоненти Зеленського, говорячи про надвисоку популярність президента, не слід забувати, що слова його та його найближчих соратників пересічний українець чує буквально з кожної праски.
Зеленський і Джонсон на День Незалежності у Києві
Точніше, з телевізора. Вже в перші дні війни найбільші медіагрупи України об’єднали свої зусилля в рамках телемарафону “Єдині новини”: фактично всі загальнонаціональні телеканали транслюють той самий ефір, який вони по черзі виробляють блоками тривалістю по кілька годин.
З ефіру зникли численні політичні ток-шоу, які раніше були візитівкою українського телебачення. Негласне кураторство над марафоном приписують міністру культури та інформполітики Олександрові Ткаченку та офісу президента.
Три телеканали, що їх пов’язували з Петром Порошенком і які транслювали марафон лише частково, в певний момент просто позбавили доступу до ефірного мовлення. Зараз вони продовжують мовити лише в інтернеті та кабельних мережах, втративши, за даними інформованого співрозмовника ВВС, від чверті до третини своєї довоєнної аудиторії.
“Фактично влада конфіскувала у приватних та громадських мовників їхній ефір і використовує його на свій розсуд – у тому числі для власного піару та зведення рахунків зі своїми колишніми політичними опонентами. При цьому за виробництво контенту та трансляцію платять самі мовники, які до того ж не мають можливості заробляти на рекламі, бо вона в межах марафону неможлива”, – каже ВВС медіаексперт громадської організації “Детектор медіа” Отар Довженко.
Формально мета марафону – перемога України в інформаційній війні, хоча складно сказати, чи мають до цього відношення новини з неприкритим піаром керівництва офісу президента чи контент виробництва студії “Квартал 95”, у якій до обрання працював Зеленський, каже Довженко.
Ексколеги президента випускають для марафону щоденний україномовний гумористичний бюлетень “Байрактар Ньюз”. Гумор там часто нехитрий, народний, притаманний довоєнному, ще російськомовному “Кварталові”.
Наприклад, актор, який зображає Ігоря Стрєлкова-Гіркіна, сидячи на тлі прапора з написом “Свиноросия”, розмірковує про перейменування російської армії на “пронос” – мовляв, тоді “новини про те, що пронос зупинився по всіх фронтах, звучатимуть оптимістичніше”.
“(Міністр культури) Ткаченко вже кілька разів останнім часом повторив, що марафон працюватиме “до перемоги”. Чесно кажучи, я погано уявляю, як у власників телеканалів, окрім самої держави, може вистачити грошей та мотивації фінансувати виробництво марафону ще рік чи два”, – каже Отар Довженко, додаючи, що, за оцінками каналу “1+1”, вартість виробництва лише їхнього блоку марафону становить близько 20-25 млн гривень на місяць.
Саме бажання позбутися чималих витрат на утримання кількох телеканалів і виробництво контенту, який не дає негайних політичних дивідендів, експерти називали однією з причин виходу медіагрупи бізнесмена Ріната Ахметова з українського медійного ринку.
Втім, монополізація владою телепростору, цілком можливо, прискорила іншу тенденцію, започатковану ще до війни: соціологи фіксують “велике переселення” українців в онлайн для пошуку новин з інших джерел – насамперед у телеграм та Youtube.
“Модераційний центр”
Втім, прагнення українців до пошуку альтернативних офіційному марафону джерел новин не означає, що вони готові критикувати владу. Велике дослідження Київського міжнародного інституту соціології показало: 62% українців вважають, що під час війни неприпустимою є навіть конструктивна критика дій влади, а 79% – що під час війни президент повинен мати можливість втручатися у діяльність парламенту та уряду для посилення оборони країни.
По суті, ці цифри відображають реальність, що вже склалася в Україні.
З перших днів війни центр влади у державі якось сам собою перемістився на вулицю Банкову, до офісу президента. Кабінет міністрів дедалі частіше називають технічним придатком до президентської адміністрації, до мінімуму зведено і роль Верховної Ради – особливо після того, як її засідання, які у довоєнний час політики нерідко використовували для банального самопіару, перестали транслювати по телевізору.
У самій Раді, до речі, президентська фракція “Слуга народу” формально має одноосібну більшість, але насправді для ухвалення важливих рішень змушена “добирати” голоси у формально опозиційних групах. Про жодні блокування трибуни чи сутички в сесійній залі не йдеться за визначенням.
Соратник Володимира Зеленського, радник глави офісу президента Михайло Подоляк каже ВВС, що такі зміни в українській системі влади безпосередньо обумовлені специфікою воєнного часу.
“Як тільки почалася війна, всі органи влади трохи “присіли”. А зрозуміло, що під час війни повинна бути єдина мобілізована вертикаль виконавчої влади. От президент з першого дня і взяв на себе цю роль – створив біля себе, на базі офісу президента модераційний центр, до якого вже згодом втягнулися і кабінет міністрів, і Верховна Рада, і регіональні еліти”, – каже він ВВС.
“Тому зараз всі гілки влади працюють у єдиному режимі. Для мирного часу, звичайно, це було б не нормально. А зараз – оптимально, коли є ключовий менеджер, який на себе бере і зовнішньополітичні функції, і економічні, і військові”, – продовжує Подоляк.
На руку владі зіграло й те, що різнобарвна українська опозиція просто зникла з медіаполя. Прямо критикувати економічні, зовнішньополітичні, а тим паче військові рішення верховного головнокомандувача, якому ще й довіряє близько 90% українців, – це все одно, що стріляти собі в ногу.
Навіть питання, що їх ставить на своїх шпальтах західна преса, – наприклад, чи все зробила влада для належної підготовки Україну до війни, про яку її задовго до вторгнення попереджав Захід, – зараз зайвий раз не піднімають: мовляв, після перемоги розберемося.
Водночас від запропонованої “старою опозицією” допомоги влада, за словами інформованих співрозмовників ВВС, принципово відмовилася.
За даними ВВС, навіть високопоставленим воєначальникам часів президентства Петра Порошенка, готовим поділитися досвідом з нинішніми командирами, нібито заявили, що жодних їхніх послуг українська армія не потребує.
Особиста зустріч Володимира Зеленського та Петра Порошенка у перший день російського вторгнення закінчилася рукостисканням та “мирним пактом”, проте вже дуже скоро відносини між їхніми таборами повернулися до стану “холодної війни”, у тому числі з використанням сіток анонімних телеграм-каналів та армій ботів.
Порошенко особисто зараз, за словами його штабістів, займається волонтерською діяльністю та лобіює інтереси України по старих закордонних контактах.
Підписку про невиїзд, яку на нього наклали ще взимку у зв’язку зі справою про контрабанду донбаського вугілля, Порошенкові не продовжили, і зараз його переміщення Україною та за її межами нічим не обмежуються.
“Я не розумію їхньої (команди Зеленського) логіки, вони нас самі заганяють у цю тему “анти-Зеленський”. Жодного пояснення цьому крім особистих комплексів Зеленського у мене немає”, – каже поінформований член команди Петра Порошенка, який погодився поспілкуватися з ВВС на умовах анонімності.
“Я думаю, що про Порошенка немає сенсу розмовляти, це минуле”, – відповідає на прохання прокоментувати відносини між нинішнім та колишнім президентами України Михайло Подоляк.
Загроза авторитаризму?
І все б нічого, якби не закиди на адресу президентської команди у тому, що реалії воєнного часу та концентрацію влади у своїх руках вона використовує для посилення власного, і так практично безмежного впливу, і для того, щоб приструнити опозицію.
Причини репресій проти телеканалів Петра Порошенка громадськості, по суті, так чітко і пояснили.
Віднедавна деякі мери – серед них, наприклад, київський градоначальник Віталій Кличко чи мер Чернігова Владислав Атрошенко – стикаються з проблемами при виїзді за кордон для пошуку фінансування відбудови своїх міст: обидва мери пов’язують це зі своєю незалежною політичною позицією, яка не подобається Банковій.
Зрештою, нещодавно дніпровського бізнесмена і політика Геннадія Корбана, який також критикував Зеленського, просто не допустили на територію України, а його паспорт без пояснень конфіскували прикордонники (причини цього рішення українська влада досі не озвучила, ЗМІ припускають, що це сталося через наявність у Корбана другого, ізраїльського громадянства, проте ані офіс президента, ані сам Корбан цього не підтверджували).
Саме ці факти критики Зеленського найчастіше використовують для того, щоб звернути увагу на те, що кризове управління в українських реаліях дедалі більше нагадує авторитаризм.
“Під час війни наростання певних авторитарних тенденцій неминуче, – каже ВВС політолог, науковий директор фонду “Демократичні ініціативи” Олексій Гарань. – Але тут ми маємо говорити про те, що такі тенденції у Зеленського спостерігалися ще з 2019 року”.
І справді, український президент і в довоєнний час нерідко дозволяв собі нестандартні політичні ходи на кшталт сумнівного з точки зору закону звільнення суддів Конституційного суду, але тоді він аргументував свої дії необхідністю прискорити проведення необхідних країні реформ.
Політолог Володимир Фесенко згоден: свого часу від певних тривожних тенденцій у непрості часи – наприклад, від інтернування японців під час Другої світової війни – не змогли вберегтися навіть усталені демократії на кшталт США. І закликає не хвилюватися і щодо долі демократії в Україні.
“Не сумніваюся, що зберегти прояви авторитаризму після війни не вдасться, навіть якщо у когось буде таке бажання. По-перше, наше суспільство за тридцять років незалежності звикло до демократії й авторитаризму не прийме, наша політична культура – напіванархічна. А по-друге, Україна стала країною-кандидатом у члени ЄС, і ми просто змушені будемо грати за демократичними правилами. Та й США з Великою Британією критично сприйматимуть будь-які авторитарні тенденції”, – каже політолог.
Зміна прем’єра?
Парадоксально, але воєнний час і фактичне згортання внутрішньополітичного життя в Україні не призвели до смерті політичної дискусії як такої – щоправда, визнають співрозмовники ВВС, останнім часом вона дуже сильно трансформувалася.
Наприклад, останнім часом українські ЗМІ активно “відправляють у відставку” уряд Дениса Шмигаля.
З одного боку, хороший виконавець, який не має власних політичних амбіцій і давно змирився з тим, що на полі його компетенцій “пасеться” офіс президента, мав би максимально влаштовувати главу держави, каже політолог Володимир Фесенко.
З іншого – у ситуації воєнного часу в системі державного управління зріс запит на самостійність, пояснює він. Мовляв, Банкова настільки зосередилася на питаннях війни та зовнішньої політики – насамперед забезпеченні західної допомоги української армії, – що ціла низка суто господарських питань життя країни провисла, і від уряду очікують більшої проактивності у їхньому вирішенні.
Наприклад, кілька місяців тому Україна стикнулася з паливною кризою: на заправках не було бензину, його відпускали по 20 літрів у руки, за спекулятивними цінами з-під поли.
Уряд, на думку багатьох українців, тоді вирішував цю кризу неприпустимо довго. А що, якщо така ж ситуація повториться, наприклад, з опалювальним сезоном, який обіцяє бути найважчим в історії України?
Михайло Подоляк називає чутки про скору зміну уряду спекуляціями: “У нас традиційно, коли люди починають почуватися трохи спокійніше, з’являється конспірологія: обговорюють або дострокові вибори Верховної Ради, або зміну уряду. Навіть війна не змінила цю традицію. Вибори не можна провести через воєнний стан, значить, уряд “міняють”.
Однак, якщо прем’єрському майбутньому Шмигаля нічого не загрожує, то як можна пояснити медійну активність, що її останнім часом розвинули саме ті політики, які, на думку ЗМІ, можуть замінити керівника уряду?
Заступник глави Офісу президента Ростислав Шурма презентував революційну реформу податкової системи. Міністр оборони Олексій Резніков написав програмну статтю про те, як Україна має жити за принципом “розумної мілітаризації”.
Міністр інфраструктури Олександр Кубраков дав розлоге інтерв’ю про ключове значення довіреної йому галузі і у воєнний, і у мирний час. Віцепрем’єр з цифрової трансформації Михайло Федоров на донорській конференції у швейцарському Лугано презентував концепцію нового українського уряду – компактнішого, але набагато ефективнішого.
Чи не кастинг це на прем’єрське крісло, що хитається під Шмигалем?
“Якщо у нас є п’ятеро кандидатів на пост прем’єра, то хай вони між собою конкурс проводять, хто краще розбирається у макрофінансах. Певна конкуренція підштовхуватиме і нинішній кабмін працювати краще. А якщо у нас є готові команди з готовими програмами, то вони повинні постійно презентувати себе, інакше як ми дізнаємося про їхнє існування? Це ж конкуренція ідей, чому це погано?” – сміється Михайло Подоляк і повторює: за його даними, прем’єрському майбутньому Шмигаля на сьогоднішні нічого не загрожує.
Казус Залужного
Ще одна інтрига політичного життя України – наполегливі чутки про майбутнє звільнення головнокомандувача Збройних сил Валерія Залужного, що їх протягом останніх кількох тижнів тиражують українські ЗМІ з посиланням на анонімних високопосадовців у владі та в армії.
Ймовірною причиною такого кадрового рішення називають проведені на замовлення Банкової соціологічні дослідження, які показали, що Залужний як уособлення ЗСУ – це єдина людина на політичній сцені України, яка теоретично здатна кинути виклик на гіпотетичних президентських виборах самому
Володимиру Зеленському. І це нібито непокоїть деяких представників команди глави держави.
Відставка Залужного з посади головнокомандувача – з можливим “підвищенням” до кабінетної посади міністра оборони, кажуть прихильники цієї теорії, може розв’язати цю проблему.
Валерій Залужний, який не дав жодного інтерв’ю з початку війни, – постійно у фокусі західних ЗМІ, а видання Time навіть включило його до списку ста найвпливовіших людей світу у 2022 році.
Сам Залужний про свої політичні амбіції ніколи не говорив уголос, проте у квітні чимало експертів насторожено відреагували на новину про створення генералом фонду свого імені – нібито для координації дій міжнародних та українських волонтерів.
Уже тоді в пресі можна було знайти прогнози про те, що згодом цей фонд може стати базою для створення Залужним власної політичної сили. Після хвилі критики цієї ініціативи фонд “Ми переможемо” таки створили, але на його сайті немає згадки про Залужного: наглядову раду фонду очолює актриса Ада Роговцева.
Радник глави офісу президента Михайло Подоляк каже ВВС, що жодних соціологічних замірів, на які спираються прихильники теорії про електоральні ревнощі Зеленського до Залужного, не проводилося, а чутки про можливу відставку головнокомандувача – данина все тій же конспірології, притаманній українській політиці мирного часу. На якомусь етапі, продовжує він, у розгойдування ситуації навколо Залужного включилися і російські спецслужби.
“Росіяни просто не розуміють наше суспільство. У перші дні війни вони діяли незграбно: закидали в соцмережі меседжі на кшталт “Зеленський втік у Тімішоару чи в Польщу”. Побачили, що це викликає у нас сміх, і почали діяти тонше, ось як у цьому випадку. І тут їхні ІПСОшки (інформаційно-психологічні операції) накладаються на наш політичний стиль. І це дуже небезпечно”, – каже він.
Днями про відсутність планів переведення Залужного на будь-яку іншу посаду заявив і сам президент. Однак найвпертіших скептиків і ця заява не переконала: наприкінці червня Зеленський так само говорив, що не збирається звільняти свого найближчого соратника Івана Баканова з посади голови Служби безпеки України, а всього лише через три тижні президент підписав указ про його відсторонення від посади.
Без Росії
Нарешті, ще одна риса політичної України, яка з’явилася протягом останніх шести місяців, – це цілковите зникнення з її політичної сцени партій, які виступають за зближення з Росією чи розширення статусу російської мови.
Останнє передвоєнне опитування КМІС показало, що за партії ОПЗЖ Віктора Медведчука, “Наші” Євгена Мураєва та “Партію Шарія” Анатолія Шарія сумарно були готові проголосувати близько 20% українських виборців.
Невдовзі після початку війни всі ці партії, а також кілька сил подібного ідеологічного напрямку, були заборонені судом, а далі все для того, аби звузити їхню електоральну базу, зробила сама російська армія – перш за все, бомбардуванням міст і сіл півдня та сходу України.
Для ілюстрації процесів, які зараз відбуваються в українському суспільстві, соціолог Олексій Антипович в ефірі Радіо НВ наводить приклад: Степан Бандера зараз є героєм приблизно для 75% населення України.
При цьому зміни щодо цієї фігури відбулися не на заході, а саме на сході, півдні та в центрі країни: “Все, що стосується Росії, там зараз токсичне. Думаю, ці зміни незворотні, враховуючи фізичні та психологічні втрати, що їх зараз зазнають українці”.
“Після того, що пережили харків’яни, Миколаїв, Херсон, Одеса, будь-яка спроба щось (говорити) про дружбу з Росією викликатиме різку агресивну реакцію, “сміттєва люстрація” 2014 року в порівнянні з цим буде просто нічим. Використовувати таку риторику буде просто ризиковано. Тема дружби з Росією випаде з нашої політики. Навіть тема миру, примирення в умовах продовження агресії сприйматиметься як зрада”, – каже Володимир Фесенко, сам уродженець Харківщини.
Те саме стосується і мовного питання, яке, за підсумками війни, ймовірно, остаточно втратить статус одного з головних чинників, здатних поляризувати українське суспільство.
Якщо десять років тому кількість українців, які використовували у побуті виключно російську мову, сягала 40%, то зараз опитування фіксують, що їхня частка зменшилася до 13%. 86% українців виступають за те, щоб єдиною державною мовою в їхній державі була українська.
“Я більш ніж впевнений, що політика (який пропонуватиме інші варіанти розв’язання мовного питання) просто поб’ють палицями”, – іронізує Олексій Антипович.