Днями світ облетіла новина, яку читачі оцінили як сенсаційну – Мадярщина фактично визнала, що готова ввести війська в Закарпатську область. Так сприйняли слова міністра закордонних справ сусідньої з Україною держави Сійярто, який заявив, що Будапешт має сценарії «військової надзвичайної події» для захисту 150 тисяч угорців, які проживають у Закарпатській області.

До речі, зверніть увагу, що вжитий ним термін «військова надзвичайна подія» дуже співзвучний із московським терміном «спеціальна операція». Навряд чи нас здивує, якщо виявиться, що ці «мудрі» вислови взяті з одного джерела…

Похідними діями цієї заяви з боку Будапешта стали розпорядження влади тамтешнього прем’єра Орбана посилити боєздатність армії, «провести інтенсивні навчання у різних частинах країни у зв’язку з війною в Україні й напливом мігрантів з півдня», а паралельно з цим на зовнішньому фронті – продовжити саботаж антипутінських санкцій ЄС. Тут теж не обійшлося без прокремлівських наративів, які цитуються за московськими джерелами: «санкційна політика (ЄС) не виправдала покладених на неї надій і мала зворотний ефект…». Отже цілком зрозумілим є використання двох стратегічних напрямів промосковської політики Будапешта, які ніби природньо мотивовані…

У цьому безглуздому намаганні копіювання потворної місії «захисників» народів, не забуваймо історію. Як і Московщина, так і Мадярщина в світовій історії вже добряче наслідили. І наслідили вони в Україні. Про це озвучено вже стільки, що як не переписуй історію, сторінки про звірства проти українців не стираються… І ми маємо право звинувачувати їх у злочинах проти людяності, оскільки, як і гітлерівська Німеччина, що виправдала агресію проти Чехословаччини захистом судетських німців, як і Московщина сьогодні, що виправдала агресію проти України захистом російського населення, так і Мадярщина використовує ті самі приводи для ніби-то захисту закарпатських мадяр в Україні. Хіба названо щось нове в цих діях?

А тим часом, маємо привід нагадати про «радощі такого мадярського захисту» в Закарпатті. Саме у ці дні, 16 – 17 липня, пригадаємо сумні історичні події. Детально про це написано авторами на сторінках ПравдиЄ від 7 квітня цього року.

Адже тоді в Мукачеві, далекого 1942 року відбулися Ковнерівські судові процеси – судилище угорської профашистської влади проти українського національного руху в окупованій Карпатській Україні (засуджено бл. 120 осіб). Ці події були завершальною фазою каральної експедиції під патронатом Гітлера проти Карпатської України, яка проголосила свою державну незалежність 15 березня 1939 року й під тим же приводом захисту мадярського населення відразу була потоплена в крові дикою окупацією. Сьогодні є намагання вже під патронатом путіна гратися в такого ж традиційного захисника…

Згадка ж про «ковнерівські процеси», яким сьогодні минає вже 80 років, повинна актуалізувати ціну національних звитяг і постійно нагадувати про готовність до боротьби за національну свободу й жертовність у досягненні цілей. «КОВНЕР–42» – це і нагадування, що народна пам’ять – наш непоборний щит і меч! Будівля, де відбувалися ці сумні й страшні події, сьогодні знаходиться в дуже занедбаному стані. На наше звернення до мукачівської міської влади (24 травня 2022 р.) про можливість встановлення меморіального пам’ятного знака (каменя) біля стін колишнього Палацу Ковнера із встановленням таблички з відповідним написом, відповіді до нині немає. А жаль…

Адже ми просили підтримати дане звернення в тому числі й на честь сьогоднішніх Борців за Незалежність України! І ми переконані, що згадка про подібні події в минулому наголошує нам на неприпустимості їх забуття. А навпаки – на формуванні відповідних «маркерів історичної пам’яті». Крім того, даний пам’ятний знак із меморіальною табличкою був би шаною всім репресованим і закатованим жертвам профашистського режиму в роки Другої світової війни. А «КОВНЕР–42» мав би стати загальновідомим маркером на карті історичної пам’яті Українського Закарпаття.

Адже тоді це була антифашистська боротьба українців. Сьогодні ж ми ведемо антирашистську боротьбу. І тут знову поруч з ворогом видніється мадярська тінь… Чи не забагато збігів, які навряд чи хтось назве випадковими?

Тому для знавців історії Закарпаття, України та сусідніх країн нічого дивного й сенсаційного в інформації, про яку йшлося на початку цього матеріалу, немає. А поведінка Мадярщини не тільки не дивує, а й цілком передбачувана й невиправна. Чи маємо робити з цього якісь висновки? Думаю, слід просто знати минуле і пам’ятати його уроки. А висновки зробить сама історія, яку неможливо прочитати з кінця. Нам із такими сусідами слід її проживати вкотре і вкотре. А що мадяри? У них своя доля і свій шлях. Вони мають свої історичні «граблі». І такий «тріанон» – ментальна мітка, яка нічому не вчить, і щоразу з’являється десь на життєвому горизонті чергового історичного кола…

Маріан ТОКАР,

доктор наук з державного управління, директор Інституту політичної регіоналістики Ужгородського національного університету