Ужгород — найменший обласний центр України. Трішки віддалений прихований за горами, як і все Закарпаття, він манив до себе туристів з усіх куточків світу. Проте саме ця особливість регіону після 24 лютого, привабила тисячі людей, які під свистами куль та гулом ракет тікали з рідних домівок та міст у пошуках порятунку. Тоді прихисток надавали всюди, де була така можливість. Одним із таких місць стала Ужгородська ЗОШ № 6 ім. В. С. Гренджі-Донського. Тут затишними стали для них спортзали, коридори, та навіть навчальні кабінети. У фільмі «Люди. Ужгород у війні: школа» ми зібрали для вас вражаючі історії жінок, яким вдалося втекти.
Пані Наталія, із Чернігівської області, із сином та батьками прожили у власному погребі 35 холодних весняних днів. Сьогодні жінка згадує, як ще довго лякалася голосних звуків. І ті безсонні ночі в потязі, що віз її із сином подалі від бойових дій:
«Мабуть, найстрашніше було, коли ми їхали вночі. Ти намагаєшся заснути, але їде сусідній потяг і твоя голова сприймає все за літак. Я розумію, що ні, тут не можу бути, але ти все рівно встаєш і починаєш слухати…».
Потяги курсували до Ужгорода з усіх куточків України, доправляючи людей, які тікали від війни. Багато з них згодом виїхали за кордон, але чимало залишилися в місті.
Ужгородська ЗОШ № 6 ім. В. С. Гренджі-Донського стала однією з тих, де від початку повномасштабного вторгнення почали розміщувати внутрішньо переміщених осіб. Директорка школи, Марія Йосипівна, розповідає, що вже після обіду 24 лютого з управління освіти Ужгородської міської ради попередили, що, можливо, школам доведеться стати пунктами прийому гуманітарної допомоги. Жінка каже, що тоді всі сприйняли цю новину з готовністю, і того ж дня на сторінці навчального закладу розмістили оголошення про прийом речей та продуктів харчування.
«Уже на третій день нам сказали, що, можливо, у школі треба буде облаштувати місця для проживання людей. Тому, що не справляються на кордоні з переведенням людей. Тих хто виїжджає за кордон треба було облаштовувати тут для ночівлі», — розповідає Марія Йосипівна.
Перші п’ятдесят місць облаштували в спортивній залі, далі під кімнати реорганізували й навчальні класи. За період від 24 лютого до 1 червня через школу пройшло понад 600 людей. Хтось залишався на кілька ночей, комусь треба було оговтатися від пережитого, а для когось шкільні коридори замінили домівку. Адже війна, хоч і порізному, але прийшла в кожен дім.
«Я просто прокинулася зранку 24 лютого, як завжди, зварила чоловікові каву, пішла до сина, і почула вибух… У мене почалася паніка. Кажу чоловікові: «Все… це почалося»…», — так про свій перший воєнний ранок згадує сьогодні пані Олена, переселенка з Донецької області. Вона із сином залишилися мешкати в навчальному закладі, бо в рідному місті досі надто небезпечно.
Пані Олена була свідкинею і подій 2014 року, тоді, розповідає, усе відбувалося набагато спокійніше. Жінка зізнається, що після заяви президента росії про утворення незалежних ЛНР та ДНР була впевнена, що у воєнному конфлікті, який розпочався у 2014 році, невдовзі розпочнеться новий етап, але ніяк не чекала повномасштабного вторгнення.
«За мене вирішили, що мене від чогось треба рятувати, від мого звичного життя. Тому я одного ранку встала й кажу, треба їхати. З нашого міста постійно були евакуації, про які нам повідомляли. Ми туди приїхали. Була велика черга: мами з маленькими дітьми, трохи старші діти з мамами, чоловіки. Там нас посадили до автобусів…», — розповідає Олена.
Жінка каже, що добратися до Ужгорода було не просто. Їхнє місто дуже обстріляли, тому довелося їхати на автобусах, і лише потім пересідати на потяг. Спочатку до Слов’янська, там пересадка до Львову, а після — до Ужгорода.
На евакуаційному потязі виїжджала зі свого міста й пані Людмила. Жінка вже кілька років на пенсії і не хотіла покидати рідний дім, але наполягала на тому, щоб дочка із сім’єю покинули місто. Дійти згоди вийшло, лише на умовах, що виїжджатимуть усі.
«Я в районі залізничного вокзалу живу, і для мене поїзди — звична справа. Але коли я пішла подивитися на ці евакуаційні поїзди — жахнулася. Скільки маленьких дітей… Тоді чоловіків не пускали. Прощаються чоловіки з дружинами. Сльози. Це жахливе видовище…», — так пані Людмила згадує свої перші враження від евакуації.
Сьогодні жінка досі залишається мешканкою школи № 6, розповідає про перші ночі в навчальних класах та про важку працю вчителів, які допомагали всім, чим тільки могли.
«Спочатку ми спали на матрацах. Мене все влаштовувало, ортопедичний матрац, спинка не болить, усе чудово. Малого все влаштовувало. Потім дали нам ліжка — взагалі супер», — розповідає пані Наталія. Жінка каже, що жалітися не було підстав, адже весь персонал навчального закладу був не байдужим, й оперативно реагував на будь-які прохання та потреби приїжджих.
«Вчителі зробили дуже багато. Вони, у якійсь мірі, були і психологами. Звичайно, я знаю, як їм було важко, бо кожен переселенець, який приїжджав, розказував через що він пройшов. І коли це тобі каже одна, дві, три людини — це одне. А коли каже двісті чоловік… Це насправді дуже важко…», — так пані Наталія розповідає про роботу вчителів у той період. Відгуки у всіх лише позитивні.
Сьогодні жінка із сином повернулися додому, на Чернігівщину, до бабусі з дідусем, з якими й пережили тяжкі ночі в холодному погребі.
Тепер шкільні класи пам’ятають не тільки дитячий сміх, гамір і шкільні уроки, а і сльози, біль та сотні історій втеч, порятунків та страждання людей, яким більше не було куди йти.
Докладніше дивіться у відео!
