Декілька днів тому бійці 128-ї Закарпатської бригади відтіснили росіян з однієї з позицій на Запорізькому напрямку та взяли в полон двох військових.

Про деталі небезпечного бойового завдання розповіли на сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

«Усі хлопці під час бою поводилися дуже гідно, навіть ті, хто вперше брав участь у штурмі…» Штурмова група складалася з шести піхотинців, з яких четверо вперше мали безпосередній контакт із ворогом. Усі вони показали себе гідно. Один із учасників штурму, 38-річний солдат Сергій з позивним МТС, поділився:

– «Ми мали загальну уяву про місце, яке готувалися штурмувати, завдяки даним від аеророзвідки. Знали, що кількість піхотинців на позиції змінювалася, але того дня їх було четверо. Наша група підготувалася до штурму і чекала на визначеній точці за кілька сотень метрів від ворога. Зі зброї у нас були автомати, РПГ, багато гранат і набоїв. Я особисто взяв із собою 15 магазинів та патрони в рюкзаку. Спочатку по укріпленнях працювала наша артилерія та FPV-дрони, які добре їх прорідили. Двоє росіян не витримали та спробували втекти вздовж посадки, але їх наздогнали наші дрони.

Після цього надійшла команда «вперед!», і ми почали штурм. Четверо бійців пішли вперед, двоє залишилися трохи позаду. Підійшовши до позицій, ми розділилися: частина штурмовиків рухалася траншеями, а інші прикривали згори. Розпочалася зачистка траншей – перед кожним поворотом, щілиною чи бліндажем ми стріляли з автоматів і кидали гранати. Знали, що в траншеях залишилися двоє росіян, але точне їхнє місце перебування було невідоме. Незабаром над нами з’явився російський дрон-бомбардувальник, але він зробив лише один скид, та й то без точного влучення.

Ми розуміли, що маємо швидко виконати завдання, але рухалися з обережністю. Нарешті, після чергового вибуху гранати з одного з укріплень пролунало: «Ми здаємося, не стріляйте!» Кілька бійців підійшли до місця по траншеї, а я залишився зверху і наказав росіянам зняти бронежилети та ремінно-плечові системи й виходити з піднятими руками. Спершу вийшов один, його обшукали й запитали, скільки їх залишилося. «Двоє», – відповів полонений. Потім вийшов другий. Вони виглядали трохи контуженими, але поводилися досить адекватно. Під час розмови вони повторили знайому історію про те, що були змушені піти в армію: один через борги, інший – без вибору. Проте швидко стало зрозуміло, що обидва були контрактниками, а не мобілізованими.

Полонених передали нашим бійцям, які йшли позаду для закріплення позиції, після чого ми повернулися. Уся операція тривала приблизно годину.

З нашого боку обійшлося без втрат, хоча один боєць підвернув ногу, а іншого трохи оглушило вибухом. Усі учасники проявили себе гідно, навіть ті, хто брав участь у штурмі вперше.

Повернувшись до підрозділу, я зателефонував рідним і повідомив, що зі мною все добре. Потім помився, привів себе до ладу й ліг спати…