Кожен елемент нашого побуту формує нас та наші звички. Це може бути мова, якою ми розмовляємо, праця, якою ми займаємося чи одяг, який ми носимо, все це дозволяє ідентифікувати нас, як окрему особистість, спільноту, націю, народ.
На тему закарпатського народного одягу ми вирішили поспілкуватися з доктором історичних наук та директором Закарпатського музею народної архітектури та побуту Василем Коцаном. Він, поряд із музейною роботою, займається науковою діяльністю, з 2014 року є викладачем Ужгородського національного університету. Темою його наукових зацікавлень є традиційне народне вбрання, ремесла та промисли, родинна та календарна обрядовість, музейна та пямʼяткоохоронна діяльність.
– Які орнаменти притаманні закарпатському народному одягу і що вони символізують?
– Різні складові народного вбрання Закарпаття декорувались вишивкою, аплікаціями, мереживом, металевими прикрасами, бісером, лелітками тощо. Якщо говорити про орнаментику в цілому, то в одязі, як і в інших видах матеріальної культури, збереглась величезна кількість орнаментальних схем, композицій, мотивів, що їх формували. В більшості вони мають загальноукраїнську основу, хоча звичайно не позбавлені й локальних (регіональних) особливостей.
З усіх складових народного строю, як жіночого, так і чоловічого, пишніше вишивкою оздоблювали сорочки. Саме вишивка на сорочці – була важливим маркером етнічної самоідентифікації місцевого населення. За орнаментами вишивки на сорочках, її колоритом можна було чітко визначити не тільки район, а навіть село чи його окремий куточок, з якого походить дівчина чи хлопець.
У ХІХ – на початку ХХ ст. домінуючим був геометричний орнамент. Основними мотивами виступали ромби, крапки, ламані лінії «кривулі». Саме на їх основі згодом формувались орнаментальні композиції вишивки. Серед геометричних мотивів здавна були поширені також розети, коло, хрести, меандрові лінії, «баранячі ріжки», сердечка. Часто у вишивці зустрічались орнітоморфні (пташині) та антропоморфні (зображення людей) мотиви. Найпоширенішим варіантом останніх був мотив «берегині» (жінка з піднятими догори руками). У народі цей мотив отримав назву «головкастий взор».
У різних районах краю по-різному, але в основному на початку ХХ ст. – 1920 рр. масового поширення набуває рослинна орнаментика. Однією із причин стала поява у вільному доступі модних журналів з Чехії, Італії, Франції, у яких окремі сторінки відводились схемам вишивки. Рослинні мотиви перешивали й з фабричних тканин, хусток, які теж масово поширювались у нас в краї у 1920-1930-х рр. Серед улюблених рослинних мотивів – ромашки, тюльпани, фіалки, «божі ружі», колоски пшениці. У поєднанні з листочками, стеблами та бутонами вони формували найрізноманітніші орнаментальні композиції.
– Чим відрізнявся повсякденний одяг від святкового?
– Повсякденний одяг від святкового найперше відрізнявся матеріалом, з якого його виготовляли. Це могло бути другосортне домоткане конопляне невідбілене полотно. Крій всіх складових повсякденного вбрання був якомога простіший. У порівнянні зі святковим, дуже скромним було декоративне навантаження. Нерідко одяг на кожний день взагалі не декорували, або роль оздоблення виконували загинки, декоративні шви, скромна вишивка чи інші елементи декору.
– Як змінювався одяг в залежності від того, яка влада панувала на цих землях?
– У цьому плані дати однозначну відповідь важко. Зміна владних режимів звичайно мала чималий вплив на розвиток соціально-економічного стану місцевого населення. З іншого боку, розвиток різних районів не був рівнозначним і не проходив одночасно. У гірських районах краю народна культура, в тому числі й одяг, законсервувались і дійшли до середини ХХ ст. майже у первісному виді. У низинних же районах, особливо в прикордонній смузі, поблизу великих міст вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого побутування набувають фабричні матеріали, що витісняють домашнє виробництво. До прикладу в околицях Мукачева вже на початку ХХ ст. зрідка можна було зустріти пишно оздоблену вишивкою сорочку. Водночас всього за 30-40 км на Воловеччині вишиті сорочки побутували майже до середини ХХ ст. Ця тенденція стосується й інших елементів народного одягу.
Варто тут зазначити й багатонаціональність краю. Народне вбрання знову ж таки є яскравим прикладом взаємозв’язків та взаємовпливів між українцями та угорцями, румунами, словаками, німцями, меншою мірою євреями та ромами. Взаємовпливи були двосторонніми.
– Чим відрізнявся одяг у різних регіонах Закарпаття?
– Закарпаття – одна із тих областей України, яка може пишатися великим розмаїттям народного вбрання. Майже кожен район чи його частина мали свої особливості. Вивчаючи їх, нами було виділено лише основних 9 локальних одягових комплексів. Це гуцульський, тересвянський, тереблеріцький, боржавський, королевський, ужанський, турянський, бойківський та лемківський. Кожен з них у свою чергу поділявся на локально-територіальні осередки.
Локальні відмінності спостерігались як на прикладі окремих складових, так і на способах їх оздоблення. До прикладу, хутряна безрукавка побутувала у всіх районах, але гуцула Рахівщини легко можна було розпізнати за кептарем, оздобленим шкіряними аплікаціями, долиняна – за бундою, оздобленою вишивкою. Широкі чоловічі штани тересвянських, боржавських долинян, угорців і румунів краю чітко виділялись на фоні вузьких штанів бойків і лемків. Важливу роль виконував і колір. Такий елемент вбрання як сукняна куртка у різних районах виготовлявся з сукна різного кольору й відповідно мав різну місцеву назву. Так, гуцули одягали червону куртку – кришиньик, долиняни й бойки – білу («уйош», «реклик»), лемки – сіру («сірак»).
– Яким чином одяг відігравав функцію ідентифікації людини? Як можна було зрозуміти звідки прийшла людина, тільки подивившись на її одяг?
– Частково на це запитання ми вже відповіли. Одяг, був важливим маркером ідентифікації етнічної, соціально-економічної, вікової, обрядової тощо. Ще кілька прикладів: вишивка на сорочці – «заспульниця» (Хустщина), «уставка» (Рахівщина); поясне жіноче вбрання – запаски (гуцулки Рахівщини); маленькі чоловічі сумочки (жебаловачки) (Виноградівщина); носіння двох хусток заміжніми жінками (Воловеччина, Міжгірщина) і т.д.
– Як змінювався одяг в залежності від статусу жінки в суспільстві (коли вона була підлітком чи виходила заміж)?
– Однією із важливих функцій одягу була вікова. Традиційно для маленьких діток віком до 4-5 років спеціального одягу не шили. Як дівчатка, так і хлопчики, ходили в довгих сорочках. Лише в заможних сім’ях могли дозволити собі щось більш вишукане. Вже починаючи з 5-річного віку дівчаткам шили спіднички, пояси. Це був вік, коли дівчаток починали привчати до хатньої роботи, залучати, як і хлопців, до випасу худоби й птиці. У підлітковому віці дівчина вже мала вміти прясти, ткати, вишивати, а відтак могла вже й сама або з допомогою мами чи бабусі пошити сорочку. Власноруч вишита сорочка була частиною приданого, весільним дарунком для майбутнього нареченого та членів його сім’ї. Незаміжні дівчата носили вінки, різні стрічки та уплітки в косах. Натомість заміжній жінці народна традиція забороняла ходити з відкритою головою. Обов’язково треба було одягати хустку, в окремих районах поряд з хусткою одягали чепці. Були складові народного одягу, які виконували виключного обрядову функцію. До них відносимо чепець у бойків (одягали на весіллі й тримали на смерть); сукняні спідниці – літники на весілля у гуцулок, тощо.
– Якими були головні убори у жінок та чоловіків?
– Про жіночі ми фактично сказали. Традиційним чоловічим літнім головним убором були фетрові капелюхи («крисані», «клебані»), солом’яні шапки. Зимою чоловіки одягали хутряні «кучми», «калапи». У гуцулів були поширені сукняні чорні шапки («шлики»).
– Якими були традиційні жіночі прикраси?
– Прикраси належали до одних з найбільш архаїчних елементів народної культури краю. Вони відігравали соціальну, оберегову та естетичну функції й посідали чільне місце у художньому оздобленні народного вбрання кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Художня форма й орнамент прикрас, їх назви та способи носіння в різних районах краю подібні. Водночас вироби з бісеру долинянок, гуцулок, бойкинь та лемкинь Закарпаття мали ряд локальних особливостей. Так, долинянські однодільні силянки, фон та орнаментальні мотиви яких були різнокольоровими, чітко виділялись з-поміж гуцульських, бойківських та лемківських, для фону яких використовували переважно білий, рідше чорний бісер. Колоритними, як за композиційним рішенням, так і за розмірами були широкі (20-25 см) лемківські нагрудні прикраси («кризи»). Як дівчата, так і заміжні жінки носили сережки, найчастіше саморобні. У гуцулок були поширені мідні перстні та низанки з хрестиків.
– Яким було тогочасне взуття?
– Взуття, поряд із такими доповнювальними елементами, як пояси, головні убори та прикраси, є невід’ємною складовою традиційного народного вбрання. Воно також пройшло тривалий шлях свого розвитку. Форми й матеріал, техніки виконання, художні вирішення взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивались залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. Вони були показниками соціального статусу людини, у них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми тощо. Взуття підкреслювало святковість, чи буденність того чи іншого комплексу вбрання, створювало цілісний художній образ.
У ХІХ – першій половині ХХ ст. основними видами взуття на Закарпатті були: шкіряні постоли, личаки, шкіряні чоботи та черевики. Незаможні селяни переважно не мали літнього взуття і ходили босими до глибокої осені. Взуття вважалось дуже дорогим видом одягу, вимагало спеціального замовлення та тривалого виготовлення. Саме тому його берегли та ретельно за ним доглядали.
Кожна область, регіон, місто та село України має свій, особливий народний одяг, який описував життя людей, їх побут, статус в суспільстві… Дізнавшись більше про народний одяг своєї місцевості, ми дізнаємося більше про її історію, та можемо ідентифікувати себе, краще зрозуміти, хто ми є.
Рената Яцко
Для ПравдаЄ
