Закарпатська довгожителька, не виїжджаючи з рідного села, живе вже в п’ятій країні
Василина Лолин у центрі з сином. Фото 1950 року, надане Василем Царем
Столітній ювілей – не така вже й дивина, однак у життєписі Василини Лолин із Закарпаття, котра в останній день листопада відзначила саме 100 років, є кілька дуже цікавих “родзинок”. По-перше, жінка, не виїжджаючи зі свого села, живе уже в п’ятій країні. Такою частою зміною громадянства можуть похвалитися тільки довгожителі кількох західних областей України, котрих залишилося зовсім мало. По-друге, вона – родичка останнього опришка Карпат Ілька Липея і на сьогодні залишається єдиною людиною, що знала його особисто.
Чеські туристи встановили на місці смерті опришка табличку із надписом: “Доля сильніша за волю”
Василина Лолин народилася у високогірному селі Лозянський на Міжгірщині 30 листопада 1921 року. Тоді Закарпаття (Підкарпатська Русь) перебувало в складі Чехословацької Республіки. У березні 1939-го автономна республіка Карпатська Україна проголосила незалежність, однак за кілька днів її окупувала гортіївська Угорщина. По закінченні Другої світової Закарпаття увійшло до складу Радянського Союзу, а зараз 100-річна ювілярка проживає в Україні – п’ятій країні, в якій Закарпаття перебуває з 1921 року. За все своє життя пані Василина лише кілька разів виїздила з домівки далі, ніж на сотню кілометрів, – в угорський період працювала в Угорщині, а в радянський – на Полтавщині. Ще двічі чи тричі вона була на сусідній Львівщині, куди в дні її молодості організовували піші ходи в монастирі.
Останні два роки жінка погано бачить і недочуває, тому про її непересічну біографію редакції Depo.Закарпаття розповів племінник Василь Цар, Заслужений лікар України.
“Тітка Василина часто згадувала події зі свого життя, я ще змалку чудово пам’ятаю її розповіді. Як тільки в якомусь гурті мова заходила про відомих осіб із минулого, вона одразу казала: “Я знала цю людину!” І розповідала цікаві подробиці, про які ніхто ніколи не чув. Наприклад, про Ілька Липея, котрий був останнім опришком Карпат, і про котрого написав книжку наш письменник Василь Ґренджа-Донський (вона давно вважається класикою літератури Закарпаття). У 30-ті роки минулого століття про Іллю Липея та його соратника Юрка Клевця писала вся чеська преса, на їхні пошуки на Міжгірщину відрядили сотню жандармів, за їхнє життя влада обіцяла величезні грошові винагороди. Рідна сестра чоловіка Василини Марічка була дружиною Липея, тому тітка знала його ще задовго до “опришківництва”. Коли на Липея і Клевця влаштували полювання, вони часто ховалися в горах у родичів Василини – крадькома приходили погрітися й поїсти. І Василина, ще дитина, часом була присутня на цих таємних зустрічах. Вона розповідала, що Липей був м’якшим, гуманнішим за Клевця. Якось приятелі побачили на околиці села жандарма, і Клевець уже навів карабін, але Липей стримав його: “Не стріляй, людина нам не загрожує, вона просто виконує свою роботу”. А видав опришків чоловік, котрий періодично носив їм у гори їжу. Жандарми влаштували в цьому місці засідку, і як тільки Липей із Клевцем показалися, відкрили вогонь. Липея вбили на місці, а Клевець якимось дивом уникнув куль і втік. Після цього про нього ніхто нічого не чув, мабуть виїхав кудись далеко… А незабаром після вбивства Липея жандарми з’ясували, що він непричетний до вбивства єврейського багатія, у якому його підозрювали.
Я часто питав тітку, коли їй жилося найкраще, а коли найгірше. Адже сто років – величезний період, ціла епоха, за якої відбулася світова війна і зміна чотирьох влад. У горах завжди важко жити, але найкраще, за словами тітки, було, все-таки, за чехів – із 1919 по 1939 рік. Люди почували себе вільніше, мали змогу їздити заробляти в Європу чи Америку. Чоловік Василини Микола поїхав на заробітки в Бельгію й працював чотири роки на шахті. Його розповіді я теж добре пам’ятаю.
“Нас привели на місце роботи, показали, де і як саме будемо працювати, а потім накрили стіл, пояснивши, що гарно годуватимуть щодня, – розповідав вуйко. – Там було багато всіляких калорійних страв (адже робота в забої дуже важка, і людина має харчуватися як слід), а на кожних чотирьох чоловік – ще й глечик вина. Ми скуштували потроху з кожної страви, а до вина навіть не потягнулися. І тоді управляючий спитав: “Чому ви так мало їсте? І чому не п’єте вино? Може, хочете пива? То зараз принесуть”. Хтось із наших хлопців наважився спитати: “А скільки нам коштуватиме їжа й вино?” Управляючий розсміявся й відповів: “Ми не беремо зі своїх робітників гроші за їжу й напої, це не вплине на вашу зарплату. Їжте й пийте, скільки хочете”. І тоді ми зрозуміли, що таке робота в європейській країні. Нас дуже гарно годували, двічі на тиждень міняли постільну білизну, весь час працював душ, а зарплати були такі, що у вихідні ми могли дозволити собі піти в місто й посидіти десь за пивом. Ніколи я так добре не жив, як ті чотири роки на шахтах у Бельгії…”
Чеська влада не тільки дала можливість своїм громадянам поїздити по всьому світу, але й забезпечила їм політичні свободи. Тоді на Міжгірщині навіть більшовицькі ідеї дуже активно поширювали. Місцеві агітатори проходили в Радянському Союзі спеціальні пропагандистські школи, а при поверненні розповідали верховинцям, що при комуністах медицина й освіта безкоштовні, всю землю віддали селянам, і що там ледве не справжній рай для людей. Тітка пам’ятає, як на організованих агітаторами мітингах співали пісні про Сталіна, Будьонного й Котовського, і як чеські жандармські офіцери, котрі наглядали за мітингами, щоб не допустити безладів, казали: “Хлопці, не вірте, це брехня! Там дуже велика біда й великий голод – люди їдять одне одного, бо немає хліба…” Але верховинці вірили більшовицьким агітаторам, а не жандармам, на жаль…
Коли у 1939 році Гітлер окупував Богемію й Моравію, Карпатська Україна проголосила незалежність, однак за кілька днів її розгромила гортіївська Угорщина. Карпатські січовики, котрі боронили Карпатську Україну, ховалися й на Міжгірщині. То їх розшукували угорські військові і кого знаходили – розстрілювали. Місцевих хлопців від смерті врятував священник, котрий переконав угорців, що нікого з тутешніх селян у Карпатській Січі не було.
А після Другої світової Закарпаття включили до складу СРСР, на зміну угорській прийшла радянська влада. Пригадую одну показову історію, яку розповідала тітка, – про нашого родича. Він був більшовицьким агітатором ще в 1930-ті роки, тому нова влада одразу прийняла його в Комуністичну партію й дала посаду в райкомі. А далі відправила у високогірне село Колочаву на відповідальне завдання – агітувати за створення колгоспу. Тамтешні верховинці вже зрозуміли, що таке “землю – селянам” по-радянськи, і, недовго думаючи, схопили агітатора, зав’язали йому очі й повели в гори. Через кілька днів йому вдалося втекти – з відчаю родич стрибнув із високої скелі в провалля, але вижив і навіть не покалічився. Після цього він кілька діб блукав горами, поки не повернувся в Міжгір’я. І тут його схопили вже комуністи, запідозривши, що той зв’язався з бандерівцями й УПА. Сердешний агітатор ледве переконав начальство, що він свій, а коли його врешті-решт відпустили, кинув свій партійний квиток, сказавши, що більше нічого не хоче мати з новою владою. Утім, він іще легко відбувся – одним переляком. Бо чимало людей постраждали від нових порядків набагато більше!
Чоловіка Василини Миколу, котрий за зароблені в Бельгії гроші купив трохи землі, худоби й сільськогосподарський реманент, визнали куркулем, усе майно відібрали й відправили в Сибір. Сім років він пробув у таборах разом із кримінальними злочинцями, пережив дуже страшні речі. Його, знесиленого голодом і роботою, охоронці навіть сприйняли за померлого й віднесли були в морг. Але він усе-таки вижив і повернувся додому після смерті Сталіна. Правда, втратив здоров’я. До цього всього згоріла хата, тому родина якийсь час змушена була жити в приймах. Це, за словами тітки, були найгірші часи в її житті…
Щоб якось вижити, частину новозбудованої дерев’яної хати тітка з вуйком віддали під інтернат, а самі поселилися в одній кімнаті. Тітка готувала вихованцям інтернату їжу, прибирала за ними, прала одяг і постільну білизну, а вуйко працював у колгоспі. За кілька десятків важкої виснажливої праці він заробив пенсію в цілих 12 карбованців! А потім почув, що Бельгія виплачує пенсію колишнім шахтарям із інших країн, і наважився написати туди листа. Після з’ясування всіх формальностей вуйкові дійсно прислали заборгованість по пенсії за весь період – дуже хорошу суму, яку він розділив між дітьми. А далі отримував бельгійську пенсію щомісяця. Щоправда, за тодішніми законами замість валюти йому видавали чеки, яких на місяць виходило близько 150 (за чеки в часи СРСР у спеціальних магазинах “Берізка” продавали гостродефіцитні товари – імпортні побутову техніку, одяг, продукти тощо). Один чек тоді можна було продати за 2 і навіть 3 карбованці, тому це були дуже хороші гроші.
Повноцінну пенсію вуйко Микола отримував недовго – через рік він помер, далося взнаки загублене в Сибіру здоров’я. Але виплати за його роботу – близько 100 доларів на місяць – Бельгія продовжила надсилати тітці Василині. На початку 1990-х, коли зарплати бюджетників становили 5 – 7 доларів, це були величезні гроші. Грошову допомогу за чоловіка тітка отримує з Бельгії досі – і це лише за чотири роки роботи в шахті в 30-х роках минулого століття”.
Пані Василина (зліва) зі своєю родичкою. Фото 1995 року, надане Василем Царем
Запитую, у чому секрет довголіття пані Василини і чи в її родині й раніше були довгожителі. “Ні, – каже племінник Василь. – Можна сказати, навпаки. Раніше люди жили недовго, особливо в гірській місцевості. Медична допомога як така не існувала, достатньо було підхопити якусь інфекцію, і багато хто не виживав. У чому секрет? Мабуть, у її здоровій нервовій системі. Якщо виникала якась проблема, тітка завжди бралася за її вирішення без зайвих роздумів, а не бідкалася. Ну і, напевно, здорове харчування зі своїх, власноруч вирощених продуктів”.
У вівторок, 30 листопада, зі столітнім ювілеєм пані Василину привітали її рідні й близькі, у тому числі шестеро онуків і одинадцятеро правнуків. Усі побажали їй ще довгих років життя.
