Від «привілеїв» до «українського нацизму»: як у Словаччині та Угорщині поширюють фейки про Україну й українців

У Словаччині та Угорщині антиукраїнські дезінформаційні повідомлення можуть виглядати дуже різними. В одному випадку йдеться про нібито безкоштовний громадський транспорт для українців, в іншому — про «заборону говорити угорською» на Закарпатті, «жорстоку мобілізацію» із розстрілами або навіть про вигадані «концентраційні табори» в Україні, які начебто фінансує Європейський Союз. Однак за зовнішньою різноманітністю цих історій простежується схожий механізм: реальний факт стає лише відправною точкою для повідомлення, яке змінює його масштаб, контекст або значення.

Наш аналіз п’яти фактчекінгових матеріалів — трьох словацьких та двох угорських кейсів — дозволяє побачити не лише окремі фейки, а й цілісні моделі їхнього поширення. У них відрізняються теми та локальні тригери, але повторюються способи маніпуляції, канали поширення та логіка формування негативного образу України або українців.

Фейк починається з напівправди

Однією з найпомітніших спільних рис усіх п’яти кейсів є використання реальної події як основи для неправдивого або маніпулятивного висновку.

Наприклад, твердження про нібито безкоштовний проїзд українців у Братиславі ґрунтувалося на реальних винятках із правил користування громадським транспортом. Однак ці винятки стосувалися лише окремих категорій людей за визначених умов. Загальна безкоштовна поїздка для громадян України припинила діяти ще 1 січня 2023 року. Натомість у соцмережах окремі ситуації були представлені так, ніби пільга поширюється на всіх українців, а вони, крім того, начебто можуть уникати штрафів за безквитковий проїзд.

Схожим чином працює угорський кейс із мовою. Реальним приводом для публікації Magyar Nemzet став лист мовного омбудсмена щодо дотримання чинного законодавства України в освітньому процесі. Однак видання представило його як доказ того, що угорцям на Закарпатті нібито «не дозволять розмовляти угорською» навіть під час спортивних тренувань. При цьому у самому матеріалі не наведено документа, який би містив таку загальну заборону.

Ще один угорський кейс починався з реальної поліцейської операції на Закарпатті. Правоохоронці дійсно затримували підозрюваного у тяжких злочинах. Проте угорський ресурс KárpátHír подали цю подію як нібито «жорстку мобілізаційну операцію», під час якої силовики начебто напали на угорськомовну ромську громаду й поранили двох людей.

Словацький кейс із заходом у Братиславі також мав реальне підґрунтя. Під час заходу до Дня Незалежності України справді прозвучали імена Степана Бандери та Романа Шухевича. Але з цього факту словацький актор, блогер Андрей Палко зробив висновок, що в Братиславі нібито відбулося «вшанування українських нацистів». Водночас захід був присвячений українській незалежності, а серед згаданих історичних постатей було 35 людей.
І навіть у найбільш очевидно вигаданій історії про «концентраційні табори» стартовою точкою став очевидно вигаданий факт, але він був оформлений через посилання на нібито лист української правозахисної організації, нібито отриманий польським євродепутатом. В той же час, ім’я депутата не назване, а заяви не підтверджені жодними доказами.

Отже, в чотирьох із п’яти досліджених кейсів маніпуляція прямо використовує реальну подію, документ або фрагмент події. Це важливо, адже саме така конструкція робить фейк переконливішим: аудиторії пропонують не повністю вигадану історію, а знайомий реальний факт із доданим до нього неправдивим поясненням.

Від окремого випадку — до «правила для всіх»

Особливо добре цей механізм видно у словацькому кейсі з громадським транспортом. Реальні винятки для окремих категорій пасажирів перетворилися на повідомлення про нібито загальні привілеї для всіх українців. У результаті окреме правило було представлено як система особливих прав для цілої національної групи.

Ця логіка має сильний емоційний потенціал. У центрі повідомлення опиняється не транспортне законодавство, а відчуття несправедливості: «місцеві платять, а українцям дозволено не платити». У першій із наведених у матеріалі історій саме пенсіонерку протиставляють уявній українці, яка нібито уникнула б штрафу.

Угорський кейс із мовою працює за подібним принципом, але використовує інший суспільний страх. Норма щодо використання державної мови в освіті подається як фактична заборона угорської мови загалом. У такий спосіб освітня або адміністративна норма трансформується в історію про систематичне обмеження прав угорської меншини.

Таким чином, у двох країнах застосовується одна й та сама техніка — перетворення обмеженого або конкретного випадку на універсальне правило, — але різні її емоційні декорації. У Словаччині це переважно теза про несправедливі «привілеї» для українців. В Угорщині — про начебто переслідування чи обмеження угорців в Україні.

«Українець як привілейований»: словацький сюжет

Із трьох словацьких кейсів особливо виразно простежується наратив про нібито особливе становище українців.

Історії про безкоштовний транспорт та уникнення штрафів фактично конструюють образ українця як людини, для якої правила можуть бути іншими, ніж для місцевих. Схема проста: є побутова проблема, яка зрозуміла кожному — штраф, квиток, контроль, витрати. Далі до неї додається український компонент, і звичайна соціальна ситуація перетворюється на історію про несправедливі переваги однієї групи.

Цей мотив перегукується з висновками попередніх досліджень експертного центру GLOBSEC. У Trends 2024 понад 40% опитаних у Словаччині заявляли, що відчувають загрозу своїм цінностям та ідентичності з  з боку ліберальної демократії, західних суспільств чи українських біженців. Так GLOBSEC пов’язує вищу готовність сприймати маніпулятивні твердження з відчуттям загрози та низькою толерантністю до відмінностей.

«Україна як загроза»: словацький історичний і європейський наратив

Два інші словацькі кейси виходять за межі побутової тематики.

У випадку з Андреєм Палком реальний публічний захід переосмислюється через історичні ярлики: «українські нацисти», «укрофашистський режим», «колаборанти». Окремий факт — згадування Бандери й Шухевича — стає аргументом для характеристики всього заходу та його учасників.

Особливістю цього кейсу є саме емоційне маркування історії. Замість розбору складного історичного контексту аудиторії пропонують коротку категорію, яка вже містить готову оцінку. Це дозволяє уникнути дискусії про обставини, суперечливість історичних постатей і різні трактування їхньої спадщини.

У випадку фейку від словацького політика, члена правлячої партії SMER, та євродепутата Любоша Благи інша схема: тематика України стає інструментом для атаки на Європейський Союз. Твердження про нібито «концентраційні табори» доповнюється заявою, що їх фінансує ЄС. Таким чином, фокус зміщується з України на європейські інституції: аудиторії пропонується висновок, що фінансова підтримка України нібито робить ЄС співучасником вигаданих злочинів.
Ця конструкція відповідає ширшій тенденції, зафіксованій GLOBSEC: у Словаччині дезінформаційні наративи про війну часто пов’язуються із недовірою до Заходу та трактуванням ЄС як сили, яка втручається у внутрішні справи. У Trends 2024 51% респондентів у Словаччині сукупно покладали основну відповідальність за війну на Захід або саму Україну, а не на Росію.

Отже, в словацьких кейсах Україна постає одночасно у двох образах: як джерело несправедливих привілеїв для українців і як небезпечний політичний та ідеологічний суб’єкт.

Угорський сюжет: Україна як переслідувач угорців

У двох угорських матеріалах центральна тема інша.

Тут значно сильніше працює не образ «привілейованого українця», а тема порушення прав угорців на Закарпатті.

Матеріал Magyar Nemzet описує українську мовну політику як нібито тотальне обмеження права говорити угорською мовою. Політичні коментарі довкола цього кейсу підсилюють саме етнічний вимір питання — йдеться вже не просто про освітнє законодавство, а про начебто утиск угорської меншини.

У кейсі KárpátHír етнічний компонент іще сильніший: реальну операцію поліції описують як напад на «угорськомовну ромську громаду». Причому непідтверджені твердження про стрілянину та поранення подаються поряд із наголошенням на угорській мовній та ромській ідентичності людей.

Тобто в обох угорських історіях Україна зображується передусім як держава, яка начебто обмежує або переслідує певні групи населення, насамперед угорців або угорськомовну громаду.

Це важлива відмінність від словацьких матеріалів. У словацьких кейсах фокус частіше спрямований на поведінку самих українців, підтримку України та українську політику. В угорських — значну роль відіграє територія Закарпаття і тема прав угорської меншини.

Хто поширює: від соцмереж до політиків

Спільним для всіх п’яти кейсів є те, що повідомлення не залишаються на одному майданчику.

У Словаччині джерелом могли бути персональні сторінки політиків або публічних діячів. Історія про транспорт поширювалася через Instagram-публікації та відео кандидатки Зузани Крайчовичової.

Історичний кейс Андрея Палка демонструє іншу модель. Його відео отримало понад 11 тисяч вподобань і близько 1,7 тисячі поширень у Facebook, а в інформаційному просторі паралельно з’явилася політична реакція депутатів партії Smer про мітинг, присвячений 35 річниці Незалежності України, на якому прозвучали, серед інших прізвища Степана Бандери та Романа Шухевича.

У випадку Любоша Благи ланцюг починається з Telegram, після чого повідомлення ретранслюють словацькі медіа, а далі — російські ресурси. У матеріалі прямо простежується перехід від персонального політичного повідомлення до медійного та транскордонного поширення.

Угорський кейс KárpátHír показує іншу, але споріднену картину: сайт, Facebook, Telegram, Instagram, окремі користувачі та публічна політична група. Наступного дня історія вже вийшла за межі угорськомовної аудиторії та була передрукована англомовним ресурсом.

Отже, фейк у цих випадках варто розглядати не як одну публікацію, а як ланцюг ретрансляції. Повідомлення може народитися у Telegram або соцмережі, після чого отримати додаткову легітимність через медіа, політичний коментар чи повторну публікацію іншою мовою.

Що спільного у Словаччині та Угорщині?

Попри різницю в темах, усі п’ять кейсів мають кілька повторюваних характеристик.

Перша — використання емоцій замість доказів. Це може бути образ несправедливості, страх переслідування, тема насильства або історичні асоціації з нацизмом.

Друга — виривання факту з контексту. Реальна подія залишається в повідомленні, але її значення змінюється. Саме так працюють історії про транспорт, мовний лист, захід у Братиславі та поліцейську операцію на Закарпатті.
Третя — персоніфікація. У поширенні таких наративів можуть брати участь політики, кандидати, публічні діячі або медіа. Це важливо тому, що аудиторія сприймає інформацію вже не просто як анонімну публікацію, а як позицію відомої людини.

Четверта — багатоканальність. Соціальні мережі, Telegram, медіа й передруки працюють як взаємопов’язана система.

І п’ята — створення стійких образів, а не лише поширення одного неправдивого факту. Йдеться про українців як «привілейованих», Україну як «небезпечну», українську владу як таку, що нібито переслідує опонентів або національні меншини, а ЄС — як силу, яка підтримує ці процеси.

Такі наративи можуть підсилювати одне одного. GLOBSEC також зазначає, що в країнах Центральної та Східної Європи сприйняття українських біженців значною мірою пов’язане з партійною політикою та джерелами інформації, а користувачі соціальних мереж у дослідженнях частіше демонстрували негативні уявлення про українських біженців.

Що ж відмінне у фейках у Словаччині та Угорщині?

У Словаччині в досліджених матеріалах домінує сюжет про українців як внутрішню проблему словацького суспільства або Україну як загрозу для європейського порядку.

Це видно на прикладі побутової теми транспорту, де українці постають як група з нібито незаконними перевагами. У випадку Палка вони виступають частиною образу «укрофашистської» загрози, а у випадку Благи — приводом для дискредитації європейської підтримки України.
В Угорщині у двох досліджених матеріалах сильніше проявляється етнополітичний і транскордонний вимір. Центральним стає Закарпаття, а головним аргументом — нібито дискримінація угорців або угорськомовних жителів України. У такій моделі антиукраїнський меседж поєднується із захистом угорської національної ідентичності.
Іншими словами, у словацькому інформаційному просторі фейк частіше відповідає на питання «чому українці створюють проблему для нас?», тоді як в угорських кейсах — «як Україна нібито порушує права угорців?».

Це не означає, що в Словаччині немає наративів про права меншин або що в Угорщині немає історій про українців як загрозу. Йдеться саме про домінуючі акценти в п’яти досліджених матеріалах.

Ще однією важливою відмінністю між дослідженими кейсами у Словаччині та Угорщині є їхній політичний контекст. У словацьких матеріалах дезінформація про Україну та українців простежується не лише як інформаційна маніпуляція, а й як елемент внутрішньої політичної боротьби. Зокрема, твердження про нібито безкоштовний проїзд для українців поширювала кандидатка на посаду голови Братиславського самоврядного краю Зузана Крайчовичова, яка використовувала цю тему у своїх публікаціях у соціальних мережах. В іншому кейсі словацький актор Андрей Палко поширив відео з образливими та емоційно навантаженими характеристиками українців і прихильників України, а в той самий період депутати партії Smer також винесли тему нібито «поширення нацизму» в Братиславі у публічний політичний дискурс. Таким чином, у словацькому інформаційному просторі антиукраїнські фейки можуть ставати частиною політичної риторики та використовуватися у боротьбі за увагу виборців напередодні виборів до органів місцевого самоврядування, яке заплановане на 24 жовтня 2026 року.

Висновок: змінюються сюжети, але не механізм

П’ять розглянутих кейсів показують, що антиукраїнська дезінформація в Угорщині та Словаччині адаптується до місцевого політичного й суспільного контексту.

У Словаччині вона може говорити про безкоштовний транспорт, «український нацизм» або вигадані злочини, які нібито фінансує ЄС. В Угорщині — про угорську мову на Закарпатті, дискримінацію угорців або нібито насильницькі дії українських силовиків.

Але в основі часто залишається одна конструкція: взяти фрагмент реальності, вилучити його з контексту, додати емоційний висновок і поширити його через кілька комунікаційних каналів.

Саме тому протидія таким повідомленням не може обмежуватися лише спростуванням окремого речення. Важливо показувати весь механізм: що було насправді, який елемент правди використали, де саме відбулася підміна і як початкова публікація перетворилася на ширший політичний наратив.

У цьому сенсі п’ять проаналізованих матеріалів демонструють: фейк працює не лише тоді, коли аудиторія вірить конкретній неправді. Він працює вже тоді, коли після десятків подібних повідомлень у неї закріплюється певний образ — українця як «привілейованого», України як «агресивної» або «недемократичної» держави, а підтримки України — як політики, що нібито суперечить інтересам громадян країни.

Саме накопичення таких повідомлень, а не кожен окремий фейк, формує довгострокове інформаційне середовище. GLOBSEC у своїх дослідженнях також наголошує на ролі політичної комунікації, соціальних мереж і тривалого впливу маніпулятивних наративів на ставлення до України та Заходу.

Олексій Шафраньош

«Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів».