Ярослав із Закарпаття, залишивши заробітки за кордоном, вирішив стати на захист України. Нині він служить у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді та має позивний «Гуцул».

Повідомляє 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада.

До повномасштабного вторгнення Ярослав працював у Польщі, керував двома бригадами у Варшаві та міг залишитися там, але обрав повернення на батьківщину та службу у військкоматі.

53-річний Ярослав, молодший сержант мотопіхотного підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, має промовистий позивний – «Гуцул», що вказує на його походження. Родом він із Рахова – найвисокогірнішого районного центру України. До початку повномасштабної війни Ярослав працював у Польщі, керуючи двома бригадами у Варшаві, і легко міг залишитися там. Однак він повернувся додому та вирушив до військкомату.

– Коли росіяни напали, я саме працював над невеликим проєктом, тож спочатку довелося його завершити, – згадує Ярослав. – Але вже 5 березня о 7-й ранку був у військкоматі в Рахові. До речі, третина хлопців з моєї бригади також повернулися в Україну, щоб воювати. Це немало. Їхав я легковиком і дорогою заїхав на центральний вокзал Варшави. Там був хаос, багато біженців із України. Я вийшов у середину зали й крикнув: «Хто в Україну, у військкомат?» – і до мене одразу підійшло чоловік тридцять. Але я зміг узяти лише п’ятьох – четверо сіли ззаду, один поруч зі мною.

53-річний Ярослав, молодший сержант мотопіхотного підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, має промовистий позивний – «Гуцул», що вказує на його походження. Родом він із Рахова – найвисокогірнішого районного центру України. До початку повномасштабної війни Ярослав працював у Польщі, керуючи двома бригадами у Варшаві, і легко міг залишитися там. Однак він повернувся додому та вирушив до військкомату.

– Коли росіяни напали, я саме працював над невеликим проєктом, тож спочатку довелося його завершити, – згадує Ярослав. – Але вже 5 березня о 7-й ранку був у військкоматі в Рахові. До речі, третина хлопців з моєї бригади також повернулися в Україну, щоб воювати. Це немало. Їхав я легковиком і дорогою заїхав на центральний вокзал Варшави. Там був хаос, багато біженців із України. Я вийшов у середину зали й крикнув: «Хто в Україну, у військкомат?» – і до мене одразу підійшло чоловік тридцять. Але я зміг узяти лише п’ятьох – четверо сіли ззаду, один поруч зі мною.

Ярослав, як піхотинець, часто виконує завдання на передовій, де відстань до ворога іноді становила всього 250 метрів.

– Ми чули росіян, навіть їхні команди перед обстрілами, – розповідає він. – Коли гранатометник кричав «Вистрєл!» і попереджав своїх про реактивний струмінь, ми одразу ховалися. Одного разу шість російських солдатів намагалися штурмувати сусідній спостережний пункт, але їх відбили. Ми теж долучилися до бою – вели вогонь з кулеметів і гранатометів.

Під час одного зіткнення неподалік укриття розірвалася 120-мм міна. Вибухова хвиля відкинула Ярослава і завалила мішками з піском.

– Мене контузило, але все минулося, – додає він.

За свою службу Ярослав отримав чотири нагороди, серед яких – «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ.

– За кого я воюю? За свої традиції, – каже Ярослав. – До 2014 року я багато років працював у росії й добре бачив, що там відбувається. Я не хочу такого для України. Воюю за свою сім’ю – маю двох синів і маму, якій вже 70 років. Сидіти осторонь, а потім дивитися їм у очі й удавати, що все гаразд? Це не про мене.

У вільний час Ярослав, як справжній гуцул, любить готувати автентичні страви.

– У мене є справжня овеча бринза, а з останньої відпустки привіз ще й вурду – варений овечий сир. Коли маю натхнення, готую бануш або кулешу. Для кулеші використовую кукурудзяну крупу, варю її з картоплею – у нас її називають «ріпою». Потім викладаю страву шарами з бринзою та шкварками і запікаю в духовці. Перед подачею поливаю сметаною й пригощаю побратимів. Це справді неймовірно смачно!