13-річний Денис Гапонюк із села Верба на Рівненщині грає у похоронному оркестрі, проводжаючи військових в останню путь. Він приєднався до оркестру у 12 років і виконує траурні марші на трубі. У вільний від похоронів час хлопець займається у Вербівській музичній школі та готується до іспитів. Разом із сім’єю Денис також виготовляє окопні свічки для дядька, який служить на фронті.
Журналістка Frontliner Альбіна Карман відвідала поховання військового разом з оркестром та побувала у родині Гапонюків.
У коридорах музичної школи лунають звуки труб, басів та хору, що переплітаються між собою. Денис виконує на трубі «Юнацький концерт» під акомпанемент піаніно — твір, який йому доведеться здати на іспиті. Після кількох мелодій викладач Андрій Миколайчук дозволяє хлопцеві перепочити й злити воду з інструмента, яка накопичується через дихання.
«Більшість похоронів, на яких я грав, відбувалися в нашому селі. Це були люди, яких я знав», — розповідає Денис під час відпочинку.
До похоронного оркестру він приєднався півтора року тому, коли йому виповнилося 12. Сам оркестр заснував його викладач Андрій Миколайчук ще у 2014 році.
«Діти виростали, виїжджали, а на їхні місця приходили нові. Але перший похорон для всіх завжди є важким випробуванням», — ділиться викладач.
Денису знадобилося лише два дні, щоб вивчити ноти траурних маршів перед першим виступом. Він зізнається, що це було непросто, адже тоді він уперше побував на похороні. З часом він звик і почав сприймати це як частину своєї роботи.
«Я граю з самого початку — біля хати загиблого і до самої могили», — говорить Денис.
Найважчим для нього став похорон знайомого, з яким він з дитинства грав у футбол.
«Андрій Осадчий загинув на фронті у 22 роки. Це сталося нещодавно, у вересні. Він був другом мого старшого брата, і я часто грав із ними з восьми років», — згадує хлопець, а потім біжить на урок до викладача.
У похоронному оркестрі з Верби грає шестеро людей, троє з них — неповнолітні. Всі вони — учні Андрія Миколайчука, з яким Денис сьогодні готує «Юнацький концерт», а завтра виконуватиме «Траурні марші».
Похоронний оркестр
На прощання з 24-річним Денисом Перетою в його домі в селі Гнатівка на Рівненщині оркестр прибуває без зайвих зволікань. Музиканти заходять на подвір’я й одразу починають грати траурні марші за нотами з книжечок під назвою «Корнет 1». Усі, крім басиста, тримають ноти в руках — він поклав свою книжку в капюшон наймолодшого колеги, щоб звільнити руки.
Фото: Альбіна Карман.
Між виконанням маршів музиканти роблять короткі перерви, щоб злити воду з труб. На тлі музики чути плач і крики родичів загиблого, але оркестр продовжує грати, обираючи кожну наступну мелодію за домовленістю.
Попереду процесії крокують військові побратими з морської піхоти та оркестр. Денис йде першим із трубою, за ним — 16-річний Ілля та 17-річна Вікторія з тубою. Відстань до сусіднього села, де має відбутися панахида, становить п’ять кілометрів. Це далеко не найдовший шлях, який доводилось долати оркестру. Їхня місія біля церкви — провести загиблого до входу й зустріти після служби.
Коли з храму виносять портрет усміхненого воїна, який загинув на Курщині, процесія прямує до кладовища. Колона рухається глиняними стежками, а музиканти продовжують грати.
«24 роки хлопцю», — з болем у голосі мовить один із музикантів під час короткої паузи.
«Так не має бути», — тихо відповідає Денис. На його обличчі видно прийняття неминучого: це вже не перший молодий воїн, якого він проводжає. Із семи похоронів, на яких він грав, шість загиблих були приблизно його віку.
За годину, серед поліських степів, над цвинтарем у Гнатівці звучить гімн України на честь Дениса Перети. Нікого з присутніх не дивує, що його виконує оркестр, де троє неповнолітніх, а наймолодшому всього 13 років.
Фото: Альбіна Карман.
Родина Гапонюків
Повернувшись із похорону, Дениса вдома зустрічають батьки, двоє братів і сестра. Ще один брат на навчанні. Після вечері сім’я одразу береться за роботу — виготовлення окопних свічок для дядька, який воює на фронті.
— Спочатку бери порожні бляшанки і ящик для обрізання, — каже мама Наталя Гапонюк.
— А де їх робити?
— У коридорі, там більше місця. Але не висипай шишки, бо буде багато сміття.
Денис кличе молодшого брата:
— Паша, ходімо.
— Не лінуйся, котенятко, — підганяє мама. — Допоможи Денису.
Фото: Альбіна Карман.
11-річний Паша і 4-річна Іринка приєднуються. Брати несуть мішки з бляшанками та шишками, а Іринка сідає поруч, іноді обіймаючи братів. Денис із Пашею працюють не лише вдома, а й на уроках трудового навчання у школі.
— Іринко, допомагай, що ти в телефоні сидиш? — звертається Денис.
Натомість дівчинка обіймає і цілує його, викликаючи усмішку.
Мама нагадує, що завтра після школи потрібно обрізати ще два ящики бляшанок і зняти з них наклейки. Поки Денис працює, Наталя на кухні розтоплює парафін для заливання свічок.
Сім’я підтримує участь Дениса в похоронному оркестрі. Батьки завжди ходять на похорони у Вербі, тому не забороняють і сину:
— Спочатку класний керівник запитував, чому ми дозволяємо йому пропускати школу. Я виправдовувалась, але потім вирішила, що не буду цього робити. Я знаю, що це потрібно, — пояснює Наталя.
Фото: Альбіна Карман.
Перші похорони стали для хлопця стресом, але він звик.
— Сьогодні ховали молодого хлопця, 23 чи 24 роки, морський піхотинець, — говорить Денис, заходячи до кухні.
Наталя пригадує інші похорони:
— Ми знали багатьох із цих хлопців із дитинства. Я йду позаду і плачу за ними, а Денис попереду з трубою. Старші люди бояться йти на похорони, а ми відправляємо дітей.
Вона переконана, що волонтерство та участь в оркестрі допомогли Денису не кинути музику. Сам він зізнається, що більше захоплюється тракторами та господарством, але жодного разу не відмовився грати на похоронах.
— Мрію про перемогу. Коли дядьки повернуться додому, не треба буде хвилюватися за них. Я стану трактористом і буду їздити на «Джон Дірі». А музику, можливо, гратиму в армії для підняття духу, але ще рано — 18 років немає, — ділиться хлопець, кладучи до ящика останню бляшанку. Завтра він дозволяє собі відпочинок і пропустить музичну школу після похорону.