Чаба, уродженець Угорщини, який побажав залишити своє прізвище неназваним, працював менеджером в угорській енергетичній компанії до квітня 2024 року. Тоді він свідомо вирішив залишити роботу та добровільно, без планів на повернення, перетнути кордон між Угорщиною та Україною, щоб приєднатися до української армії.

Зараз він служить у 73-му батальйоні 101-ї бригади територіальної оборони на російсько-українському кордоні.

Коресподент Угорської служби Радіо Свобода зустрівся з ним у місті Глухові Сумської області, де Чаба розповів про свій досвід служби в українській армії.

“Мені дуже подобається нове робоче місце. Я не відчуваю страху, особливо тому, що майже всі члени нашої команди – волонтери, а не солдати строкової служби. Наш командир Лачі бере участь у бойових діях з 2014 року. Фері, якому 56 років, також добровільно пішов на службу у 2022 році та воював у Бахмуті. Коли я приїхав, він, уродженець Берегова, зустрічав мене з угорським прапором”, – ділиться Чаба.

– У вас був якийсь попередній досвід або спорядження?

– Окрім призову до армії – ні. У мене навіть не було черевиків. Я не ризикнув перевозити щось через кордон, побоюючись, що, якщо побачать військове спорядження, мене можуть не пропустити, адже це вказувало б на те, що я їду на фронт. Я добре розумію, що за угорським законодавством це вважається злочином.

– Чи повідомляли ви комусь удома про свої наміри?

– Ні. Після розлучення я мав дуже напружені стосунки з колишньою дружиною, тому бачився з дітьми лише раз на два тижні і не зміг попрощатися з ними чи з батьками, оскільки знав, що вони намагатимуться мене відмовити. Я зібрав гроші та вирушив у дорогу 19 квітня.

– Чи багато бюрократичних процедур було перед тим, як ви зробили перший постріл? Як це – стати солдатом чужої країни?

– Коли я прибув, то почав шукати солдатів в Ужгороді та Мукачеві, які могли б пояснити, як записатися та де я можу бути найбільш корисним. Потім я зустрів етнічного угорського солдата із Закарпаття, який допоміг мені оформити документи та отримати податковий номер. Він також допомагав із перекладом разом із грузинським офіцером Василем, який організував мою підготовку в Міжнародному легіоні, що згодом привело мене до цього підрозділу (101-ї бригади територіальної оборони). Ми досі підтримуємо зв’язок.

– Як вони сприйняли ваше бажання приєднатися як громадянина Угорщини?

– Хоча табір для всіх триває максимум один тиждень, для мене він розтягнувся на три тижні, оскільки українська спецслужба витрачала цей час на перевірку моєї особи. Вони не довіряли мені, підозрюючи, що я міг бути інформатором. Я почав підозрювати це, коли людей у гіршому стані, ніж я, пропускали вперед, а мені говорили, що перевірка триватиме ще тиждень або зовсім невідомо скільки, і що я повинен просто чекати.

Нас, угорців, дещо стигматизують через політичну ситуацію. Один із наших тренерів із Південної Африки якось запитав мене про мою національність. Коли він почув, що я з Угорщини, у нього від подиву відвисла щелепа, і він запитав: «О, то що ти тут робиш?».

Коли я говорю українцям, що я угорець, вони часто запитують: «А Віктор Орбан – хороший хлопець?». Після того як я відповідаю «ні», вони заспокоюються. Вони розуміють, що якби я підтримував угорську політику, мене, ймовірно, тут би не було.

Після початку відбіркового табору 4 травня, після трьох з половиною тижнів підготовки, я зв’язався зі своїм другом-ветераном із Грузії з наміром приєднатися до закарпатського підрозділу. «Добре, чудово – приїжджай», – відповів він, і ми почали процес оформлення документів.

Потрапити туди було відносно легко, оскільки бригада потребувала нових бійців після значних втрат, зокрема й у боях за Бахмут. У цих боях загинули багато угорськомовних українців. Зрештою, коли все було організовано, я приїхав до Берегова, де мене зустріли, і ми вирушили до Сум.

– Чи була «зміна кар’єри» того варта? Скільки ви заробляєте за кордоном?

– Після підписання контракту українські солдати та члени легіону отримують базову зарплату близько 22 тисяч гривень. Також є різні надбавки за небезпеку: служба в помаранчевій зоні оплачується 55 тисячами гривень, а служба в червоній зоні, на лінії фронту, приносить приблизно 220 тисяч гривень на місяць.

Зараз я служу в помаранчевій зоні. Гроші не є моєю основною мотивацією. Наразі я витратив близько 400 000 форинтів (приблизно 44 тисячі гривень) на спорядження та бензин, переважно на останнє.

– Вас не турбує, що багато чого доводиться купувати за власні кошти?

– Дещо зі спорядження ми отримали у Сумах. Крім придбаних нами речей, тут нам видали українську військову форму та черевики. На жаль, транспортних засобів у нас дуже мало, особливо після того, як один з наших будинків було зруйновано. Автомобілі стояли на стоянці, а двигун одного з них був демонтований для ремонту. Під час атаки безпілотника по автомайстерні були знищені цей двигун, джерело безперебійного живлення, роутери, запасна зброя та супутниковий зв’язок. На щастя, обійшлося без жертв: двоє людей, які були у будівлі, встигли врятуватися.

– Прибувши до своєї частини в Сумській області, на російсько-українському кордоні, ви, мабуть, замислювалися, чому ви тут. Що вас мотивує?

– Я тут, бо не міг спокійно дивитися на те, як у сусідній до Угорщини країні вбивають дітей і мирних жителів.

Хоча це не наша війна, я тут не заради грошей і не для збагачення. Погляньте на мої руки та ноги, які вкриті брудом – я миюся кожні два-три дні.

Але якщо це не зупинити, це триватиме й надалі. Путін не зупиниться, адже він заявив про бажання відновити колишню Російську імперію, а для цього йому потрібна територія. Він виправдовує свої дії наявністю російської меншини в Україні, подібно до того, якби Угорщина почала обстрілювати Закарпаття заради етнічних угорців, які там живуть.

Як у вас складаються стосунки з україномовними закарпатцями?

– Українські солдати вважають за велику честь, що я, громадянин Угорщини, воюю разом із ними. Вони ставляться до мене з великою повагою. Дехто з них навіть попросив та носить українсько-угорський шеврон, який для нас виготовила моя нова дружина.

Наш снайпер, який не знає угорської, вагався одягнути цей шеврон, поки я сам не прикріпив його до його рукава. Це справжня повага. Це ті моменти, які дають сенс перебуванню тут. Солдати поважають угорський народ, але ставляться з недовірою до наших політиків. Вони також не надто підтримують своїх політиків, підкреслюючи, що воюють за свою країну, а не за них.

–​ Що плануєте робити, якщо потрапите в полон? Чи сподіваєтеся на угорську дипломатичну допомогу?

– Потрапляння в полон для мене неприпустиме. У нас є Лачі, командир підрозділу, який точно знає, що можливо, а що ні. Я вірю, що дотримуючись його інструкцій, ми будемо в безпеці. Хлопці розповідали, що росіяни не церемоняться з іноземцями – їх просто розстрілюють на місці. Ставлять питання українською чи російською, і якщо ти не відповідаєш – одразу стріляють.

– Чи не вважали ви, що ваш управлінський досвід у сфері енергетики міг би бути кориснішим в іншому місці країни?

– Можливо. Однак зараз я відчуваю, що саме тут я приношу найбільшу користь. Коли війна завершиться, я повернуся до Мукачевого до своєї нової дружини.

Я не збираюся просити про президентське помилування. Проте для того, щоб настав мир, спершу потрібно завершити цю війну.