Не дивлячись на інвалідність, 55 річний закарпатець, Василь Штефко, пішов захищати Україну. Василь вже 18 років пересувається на протезах, та коли почалася війна пішов у військкомат добровольцем. Він не міг сидіти вдома на пенсії, коли бачив злочинні дії Росії. Йому кілька разів відмовляли, а він йшов до військкомату знов і знов. Щоб потрапити в лави ЗСУ Василь Васильович вирішив піти на хитрощі. А на які саме, читайте далі у матеріалі.
Василь Васильович Штефко – людина з інвалідністю 2 групи. Замість ніг у нього протези. Дві ноги він втратив внаслідок нещасного випадку на заробітках. З того часу вже 18 років Василь не жив повноцінно, часом був великим тягарем для своїх рідних. Та коли почалася війна, пішов у військкомат добровольцем. Йому кілька разів відмовляли, а він йшов до війська знов і знов. Щоб його все ж взяли Василю довелось, піти на хитрощі.
“Кажу дівчатам у військовому комісаріаті, дивіться, я ходжу добре, у мене один протез. Тоді я не сказав, що два. Я ж можу служити, я водій. Вона каже: «Запишемо його, а там нехай розбираються»”, розповідає Василь Штефко.
На питання про медкомісію Василь Васильович каже: “Ні, ніякої медкомісії тоді не було. Війна почалася, ажіотаж був”.
Своїй дружині чоловік зізнався, що їде захищати Україну вже коли їхав у потязі в Київ. Боявся що не відпустить.
“Вже у потязі мене дружина питає, де я? Я кажу, що в Мукачеві. А вона почула, що поїзд їде каже: «І куди їдеш?». А я кажу, що свою Батьківщину захищати, свою державу в якій я народився”.
Служити чоловіка взяли у закарпатську 128 бригаду, у роту вогневої підтримки. Місце дислокації – Запорізька область. Василь Васильович ремонтував автівки, возив військовим на передову зброю та гуманітарну допомогу, яку передавали волонтери. Дорога тривала в середньому 5-7 годин. Від протезів ноги часто боліли, але чоловік ніколи не скаржився. Робив все, що міг.
“Машина для мене це все! Я люблю машину, я з самого дитинства, рахуйте я більше 40 років вже за рулем. Я знав, якщо я буду водієм, то я багато користі принесу. Так воно і вийшло. Коли мене просили, те чи інше зробити. Приходять до мене об 11 ночі, а в 4 вже потрібно їхати. Я кажу, що зможу, то я за свої слова відповідаю, значить я поїду”.
На фронті чоловік завжди намагався залишатися позитивним. Часом підбадьорював та смішив військових. А вони з повагою до нього зверталися – “Дядько Вася”. Василь Васильович показує своїм прикладом, що здаватися ніколи не можна, потрібно проживати життя так, аби допомогти не лише собі, але й іншим.