Благодійний фонд “Сім’я Христа”, що знаходиться на Закарпатті, з перших днів війни допомагає військовим на передовій і простим цивільним, що нині страждають від наслідків агресії Росії. На їх рахунку понад 600 тонн гуманітарної допомоги та майже 1200 евакуйованих. Робота на складах кипить щодня. До благодійності залучені сотні небайдужих. Щотижня водії фонду їздять у прифронтові зони аби вивезти звідти людей, а на новому місці кожному допомагають адаптуватись. Як працює фонд та з чого все починалось – далі у матеріалі.

“Ви приїхали до нас додому, бо це наш перший дім. Це – наш склад.  Він є великою частиною нашого життя і допомоги для всієї України”, – розповідає  Рудольф Балажинець, директор благодійного фонду “Сім’я Христа».

Це великий склад в місті Ужгород на 2 тисячі квадратних метрів. Тут кипить робота майже кожного дня. Двадцять чотири на сім тут отримують, сортують, складають логістичні плани евакуацій, та навіть дають житло тим, хто виїхав із зони бойових дій. Рудольф показує приміщення, що знаходиться на другому поверсі складу, де одночасно можуть проживати до двох десятків людей. “Тут проживають наші переселенці, і наші водії інколи теж ночують. Це переселенці, сироти, ті, які приїхали з інших регіонів країни. Деякі живуть тут вже 8 місяців. Деяким, якщо сім’ям, то знімаємо апартаменти. Все облаштували самі. Наші хлопці зробили це безкоштовно”.

А починалось усе одинадцять років тому, коли Рудольф та його друзі-віряни із церкви “Сім’я Христа” вирішили їздити в дитячі будинки щоб допомагати сиротам. Згодом, до нього і однодумців доєднались небайдужі. Так усе виросло в справжню благодійну організацію, сфера допомоги якої змінилася з початком війни. Директор фонду Рудольф згадує, як на початку війни їм допомагали зовсім незнайомі люди: “24 лютого ми вже знали інформацію і готувались до цього. Не було ніякого хаосу, лише розуміння, що ми зараз будемо впрягатись, і ми почали щось робити. Але дзвонило дуже багато незнайомих мені людей. І коли вони дзвонили – я питав хто вони.  Відповідали: «Та, там бачили вас у фейсбуці, ви дітям допомагали». І люди просто фурами відправляли допомогу. Перші три місяці ми працювали нон-стоп: розвантажували, пакували, сортували, відправляли. На цей момент ми роздали 600 тонн гуманітарної допомоги””.

Нині в благодійній організації “Сім’я Хреста” – 25 членів команди. Але допомагають їм десятки, а інколи – сотні людей. Зазвичай, це ті, кого вони евакуювали із зони бойових дій.

Усю допомогу фонд отримує з-за кордону. Від одягу для військових і спорядження до медикаментів, засобів гігієни, їжі, обігрівачів. Працюють виключно за запитом, тобто надсилають на фронт те, чого потребують військові. Рудольф каже, нині знайти можуть усе, що потрібно нашим захисникам:“Кожен день ти чуєш від військових, що їм потрібні, наприклад, консерви, горішки. Ми шукаємо, просимо допомогу. Тепер я був у Празі на перемовинах. Скоро буду летіти в Чикаго. Весь час у дорозі щоби наші хлопці усміхалися частіше. Ми раді допомогти їм. Бо коли із трьох сотень чоловіків  – двоє, на жаль, загинуло, то це – невелике благословіння. Бо дуже багато військових помирає. Ми просто молимось, благословляємо, і чим можемо допомагаємо. Якщо суспільство не розуміє, що воно має молитися і благословляти військового – то нам треба це змінювати.”

Нерідко закордонні друзі привозять допомогу до України особисто. Пастор Джо Ларі зі штату Вірджинія США – один з таких благодійників. Із початку війни він приїхав до України вже вдруге. Нині привіз українським солдатам зимовий одяг, гідратори для води та кровоспинні препарати. Каже, з кожним разом його все більше вражає мужність українців:

“Щоразу, коли з боку Росії виникає нова загроза – більше ракет, які б’ють по електростанціях, чи це ядерна загроза, чи ще щось, мене завжди дивує, як кожен раз український народ такий, ніби: «Коли воно станеться, тоді за це візьмемося, а потім переможемо росіян». Мені подобається, що я бачу не справжнісіньке «нам страшно», а «ми сильні, ми сильні українці»”.

З другого тижня війни благодійники “Сім’ї Христа” їздять в найзапекліші зони бойових дій аби евакуювати людей. Це майже всі зони наближені до фронту: від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Ізюму. За майже 10 місяців війни водії вивезли вже понад 1200 українців. У середньому дорога водія займає до 25- годин щоразу.

“Кожен раз вони для мене супер герої. Тому, що ти розумієш – вони можуть не повернутися. Коли водій каже, що стоїть біля Епіцентру в Запоріжжі і над його головою ракета летить, то він вже міг бути не живий. Багато моментів, коли волонтери підривалися на мінах… Життя може закінчитись в будь-якій подорожі.»

Один з таких героїв-водіїв – Володимир з Ірпеня. Нині чоловік мешкає в Ужгороді. Вперше у свій евакуаційний рейс поїхав ще в квітні. Тоді забирали людей із Запоріжжя. Свою першу поїздку, каже, не забуде ніколи. Адже машина зламалась просто на трасі:

“Я прям пам’ятаю це місце. Ми такі їдемо і педаль просто йде вниз. І все, машина не їде. Ми тоді дотягнули. Це класно, що ми були у Кропивницькому прямо біля міста. Не на трасі, слава Богу. І ми одразу другим бусом відтягнули до СТО”.

Але найважча у кожній поїздці психологічна складова, каже Володимир. Адже люди завжди дуже налякані та емоційні. Тож часто водіям доводиться працювати своєрідними психологами в дорозі. “Так, вони плачуть. Особливо жінки. Вони коли сідають у  бус і ми проїжджаємо пару кілометрів у них питання одне: «А там вже не буде російських блокпостів?». Це практично всі питають. І коли ми кажемо, що не буде, що там тільки наші, вони просто починають плакати”, – розповідає водій благодійного фонду Володимир.

Тим, хто не хоче евакуюватись, волонтери привозять гуманітарну допомогу та їжу. Зазвичай, це люди похилого віку, які не хочуть полишати свої домівки. Їм привозять соціальні пакети. У кожному по 10 чи 15 кілограмів харчів, яких вистачає в середньому на два тижні. Звичної їжі люди під окупацією не бачать місяцями, розповідає директор БФ Рудольф Балажинець:

“Є список людей, які потребують допомоги. Ось тут бабуся не їла два місяці. Тут дідусь три місяці не їв. І коли ти їх питаєш, що вони їли. То кажуть: «Корінці всякі, на городі». Поки протримались, але як буде взимку  взагалі не уявляю. Людям вже не страшно померти, а – голодувати. Найбільше, що наша команда дарує людям – це надію. Надію не голодувати”.

Окрім активної допомоги військовим благодійники не перестають допомагати і дитячим будинкам, як до війни. Тут, як і по всій Україні, чекають на завершення війни. Але з чітким розумінням – тоді їх робота не завершиться. ЇЇ, навпаки, стане в рази більше. Адже всі ми будемо відновлювати нашу країну.