Отець Іван Ісайович 8 років служить на Сході України військовим капеланом. Він молитвою підтримує воїнів на фронті, вчить, як боротися без ненависті та бути справедливими бійцями. Отець Іван не сумнівається в перемозі України. Спеціально для «ПравдаЄ» священнослужитель розповів, що для нього означає бути охоронцем людських душ на фронті, як важко він переживає втрату друзів,  та що є світлого у війні.

Отець Іван Ісайович греко-католицький священик Мукачівської єпархії із Закарпаття. Він був одним із перших священнослужителів, які у 2014 році поїхали захищати Україну від наступу російських військ. Без зброї та з молитвою служив разом зі 128, 72, 55, 24 та 101 бригадами, перебував у запеклих боях під Дебальцево, Маріуполем і Запоріжжям. Неодноразово отримував осколкові поранення та одного разу  снайперську кулю,  на щастя врятував бронежилет. Отця Івана нагородили орденом “Народного героя України”.

Територія церкви в селі Середньому, де служить та проживає священник, перетворилася на штаб гуманітарної допомоги для військових. Сюди звозять усі необхідні речі, які потім отець Іван самотужки везе на передову.

“Коли я працюю 5-6 днів і бачу, що щось не вистачає. І у мене є час, щоб виїхати, я користуюся цим часом, забираю свого бусика  і їду на Закарпаття, вантажуся і повертаюся до них. Небезпечно когось із собою брати, раніше я брав двох семінаристів., але зрозумів, що ні… Я сам! 1600, 1500, 1200 кілометрів – це не  багато. Просто мені за 50-т трохи відчуваю, але це не є багато”, – розповідає військовий капелан.

За 8 років служіння на війні отець Іван став для воїнів не просто священником, а і вірним товаришем з яким вони діляться найтаємнішим.

“Відкрито казали, найстрашніше мені стати інвалідом, другі кажуть, я не хочу загинути, я хочу жити. І я хочу жити, кожний із нас хоче жити, я це розумію. Але це ж війна і це страшно. Треті думають: «А я не встиг жінці сказати, що я її люблю. Ми живемо 15 років разом, а я не сказав, що люблю». І знаєте, це так травмує. Чому вони про це говорять? Бо перед їхніми очима дійсно є смерть, це правда”, – каже отець Іван Ісайович, військовий капелан.

Священнослужитель вчить воїнів боротися і захищати країну без ненависті, а через любов. Каже, що це можливо: “Ми говоримо відкрито з хлопцями про ці речі. І коли я кажу: «Якщо він підніме руки, то ви що будете робити?..», то в перші дні війни, особливо після Бучі, казали, що треба розстріляти. Бо добрий ворог – мертвий ворог. А тепер ні, якщо він підніме руки ми беремо його в полон”.

Найважче військовому капелану прощатися зі своїми близькими та друзями, які загинули на війні захищаючи Україну.

“Найважче, коли приходиться мені везти сина-героя на щиті додому. І не той момент, що батьки будуть казати, а той момент, коли ви везете, а в автобусі тіло, яке тобі не говорить нічого.  І  ви починаєте говорити до нього, як до неба, а тіло там лежить, без виду, без краси, без ознак життя. І я запитую, ну що, ну що це життя? Це найважче, бо це може тривати 12-ть, 13-ть, 17-ть годин і ці години треба пережити”, – каже Отець Іван. 

Попри своє служіння, отець Іван з 1997 року утримує сиротинець у смт Королеве, Виноградівського району. Зараз під його опікою перебуває 21 дитина. А з початку повномасштабного вторгнення і переселенці з різних міст України. Отець Іван каже, якщо ти не маєш власних дітей, то є можливість опікуватися і дарувати любов багатьом іншим.

На питання, чи є щось світле у війні? Військовий капелан, відповів:  “Війна – це смерть, війна – це сльози, кров. А ось є у війні, якщо брати з іншого боку, те, що ти бачиш правдивість душі. Світлість того, що ти борешся, і борониш свою країну задля добра інших, не тільки задля себе. Це є дуже світле, коли ти можеш покласти свою працю на боротьбу. І коли, прийде та перемога, ти не чекаєш медалі, ти не чекаєш подяки, ти просто подивишся, які раді діти, що вони живуть в мирі, що не знали війни. Оце найсвітліше, коли ти це бачиш і тобі більше нічого не треба!”.