Нашій сучасні події – особливої історичної ваги. Україна бореться за свою свободу і ця боротьба має чимало паралелей в минулому. Важливо пам’ятати про тих, хто боровся за вільну Україну тоді, коли вона була мрією, ідеєю.

Серед них – професор, науковець Василь Худанич, який в юнацькі роки брав участь в українських організаціях Закарпаття, під час угорського окупаційного режиму був ув’язнений та залучений до Ковнерівського процесу. Наприкінці 80-х років ХХ століття Василь Худанич був одним із перших, хто відновлював історичну пам’ять про Карпатську Україну, а в 90-х роках став одним із фундаторів кафедри політології в Ужгородському національному університеті.

Народився Василь Іванович 28 березня 1922 року в селі Сільце на Іршавщині у багатодітній сім’ї. З молодих літ проявивши неабиякий хист до науки навчався у Берегівській та Хустській гімназіях, котрі справили неабиякий вплив на формування світогляду майбутнього вченого. Серед вчителів, котрі навчали Василя Івановича, були В. Пачовський, С. Іляшевич, К. Заклинський, К. Феделеш, Е. Ретій, М. Фущич, А. Артимович та інші. Дані педагоги зробили величезний внесок у формування першого покоління української інтелігенції Закарпаття, привили любов до української мови та історії. Все це згодом дало свої плоди.

В роки доленосних державотворчих змагань Карпатської Украї Василь Худанич активно проявив себе у середовищі національно-свідомої молоді, через що згодом ледь не настала розплата. Молодого українця було схоплено представниками угорських окупаційних властей та відправлено на лаву підсудних Ковнерівського процесу. Відбувши деякий час ув’язнення, Василь Худанич був відправлений на «перевиховання» до спортивно-оздоровчого табору в Сентендре, неподалік Будапешту. Після цього було навчання на історико-філологічному факультеті Будапештського університету (1943-1944), а потім і навчання на історичному факультеті Львівського державного університету    ім. Івана Франка, котре В. Худанич екстерном закінчив з відзнакою у 1950 р; а 1955 р. було завершено навчання в аспірантурі цього ж закладу.

Трудову діяльність розпочав Василь Іванович у 1944 р. вчителем історії Берегівської середньої школи, згодом був завучем та директором цього навчального закладу. Деякий час очолював Берегівську семирічну школу №4 та районний відділ народної освіти, а з 1962 р. його життя нерозривно зв’язане з Ужгородським національним університетом.

У 1962 р. успішно захистив кандидатську дисертацію, а через 11 років і докторську. Працював викладачем, старшим викладачем та доцентом кафедри загальної історії; доцентом, професором та завідуючим кафедри політології. Був спеціалістом із Центральної та Східної Європи, викладав такі навчальні дисципліни, як «Нова історія», «Новітня історія», «Історія південних і західних слов’ян», «Економічна історія країн світу», «Вступ до політології», «Основи політології», «Становлення і розвиток української політичної думки» тощо.

Після відновлення незалежності України Василь Худанич не стояв осторонь державотворчих процесів. Так, неодноразово чітко заявляв про свою громадянську позицію, активно працював над відновленням та збереженням історичної пам’яті на Закарпатті, а також брав активну участь у вихованні нового покоління молодих українців. Так, практично щороку 15 березня їздив на Красне Поле біля Хуста, де виступав із власними спогадами про буремні події Карпатської України. Активно досліджував історію Карпатської України та Карпатської Січі, з фактами в руках доводив внесок підпільників у боротьбі із зовнішнім ворогом, домагався реабілітації репресованих, спряв розбудові Закарпатського об’єднання «Просвіта», Народного Руху України, братства «Карпатська Січ» та ін.

16 березня 2006 року перестало битися серце видатного закарпатця. Добрий педагог, знаний науковець, патріот своєї землі та України, просто добра і щира людина – таким запам’ятали Василь Худанича студенти, колеги по роботі, побратими, родичі, друзі та знайомі. Не дивлячись на нелегкі випробування, котрі спіткали його долю, Василь Худанич був твердий у свої поглядах та переконаннях та завжди оптимістично дивився на життя, а доброта та щирість буквально сяяли з його уст. Дуже радів розбудові незалежної Української держави, і сьогодні, напевно, мав би достатньо приводів для гордості.

Богдан Михальчук