Словаччина – одна з перших країн, яка не тільки задекларувала свою підтримку Україні, але й почала надавати реальну військову допомогу, важке озброєння, засоби ППО. Водночас у словацькому суспільстві, згідно із соціологічними дослідженнями, є достатньо високий рівень позитивного сприйняття росії, а фейки про фашистський уряд в Києві поширюються, здавалося б, адекватними людьми. Чому в Словаччині російська пропаганда находить відгук у певних груп населення, як розвиватиметься політична ситуація, адже наприкінці наступного тижня в Словаччині відбудуться чергові президентські вибори? Поділитися своїми думками з цього приводу ми попросили заслуженого журналіста України, автора аналітичних публікацій в українських та словацьких ЗМІ, директора Інформаційно-видавничого центру УжНУ Василя Ільницького.

 

Пане Василю! Чи стикалися Ви з фейковими меседжами про Україну серед своїх знайомих-словаків?

На жаль – не одноразово! Дійшло навіть до того, що восени 2022 року мій давній знайомий з Бардійова, який чи не щороку гостював у мене, на своїй сторінці у ФБ поздоровив путіна з 70-іттям і побажав йому якомога швидше побороти в Україні нацистів…

Як могло трапитися, що частина словаків ретранслюють російську пропаганду?

Тут є декілька складових. Найперше – історичний фактор. Річ у тому, що Словаччина, як держава, постала тільки у ХХ ст. Національний рух за державність очолюваний Людовітом Штуром розпочався наприкінці ХІХ ст., коли комітати, населені словаками, входили до складу Австро-Угорщини. У той час основним захисником слов’ян від національного гніту словаки вважали росію. Переважна кількість словаків тоді навіть не уявляла собі, що таке насправді росія, але пов’язувала свої найкращі помисли саме з нею. У той час багато словаків, одержимих панслов’янською ідеєю, переїжджали жити до СРСР. Навіть батьки майбутнього лідера «Празької весни» Александра Дубчека у 1925 році у складі словацьких комуністів переїхали з 4 річним сином в СРСР і поселилися у столиці радянської Киргизії м. Фрунзе (нині Бішкек). Відчувши на собі усі «чесноти» тогочасного «руского міра» у 1938 повернулися додому.

Наступний період укорінення російщини у свідомості словаків настав по закінченні Другої світової війни та комуністичного перевороту у 1948 році, коли в Чехословаччині на кожному кроці була радянська пропаганда: радянські фільми, радянські книги, назви вулиць і площ, які, до речі, не перейменовані й досі… Очевидно, зіграв свою роль і комплекс відчуття провини «дєдов», які воювали у складі німецького Вермахту проти Червоної армії на теренах СРСР.

1968 рік не вплинув на зміну цієї думки?

Ініціаторами «Празької весни» стали чехи, хоча її лідером був словак Александер Дубчек. Але на зміну одному словаку, який розумів, що треба вириватися з насаджених радянських догматів, прийшов інший словак – Густав Гусак, другою особою у ЦК компартії Чехословаччини став Василь Біляк, до речі, українець з Пряшівщини. Тому за кілька десятиліть горезвісної «нормалізаці», яка настала після придушення «Празької весни»,  словаки не понесли таких моральних втрат, як чехи.

Вже у нинішній період величезна потуга кремлівської пропаганди була спрямована саме на Словаччину і Угорщину. Той самий знайомий з Бардійова переконував мене, що головним імперіалістом, який несе загрозу цивілізованому людству, є США. У нього вдома висіла карта світу з нанесеними власноруч (!) військовими базами США у світі. Я його запитував: «Скажи, коли востаннє чобіт американського солдата топтав словацьку землю, скільки словаків зазнали політичних репресій від  американців? Бо радянські війська були в Чехословаччині з 1968 року і вивели їх звідти тільки з розпадом СРСР, а словацькі спецслужби діяли «під патронатом» і за лекалами КДБ» . Відповіді на мої запитання не було.

Інший знайомий словак, котрий мешкає у містечку неподалік Банської Бистриці, постійно скаржиться мені на те, що вони економічно «поневолені» міжнародними корпораціями, і що народ не є власником розташованих у країні підприємств – і та сама біда чекає на українців після вступу до Євроунії. Ніби за соціалізму словаки були господарями заводів і фабрик. Ніби сьогодні українці можуть впливати на економічну чи фінансову політику «своїх» олігархів, більшість з яких десятиліттями відмивають гроші в офшорах.

«Чи все так є безнадійно?», – сказав би світлої пам’яті Іван Юрійович Коршинський. Ні! На минулорічних позачергових парламентських вборах формальну перемогу справді добула партія прокремлівського Роберта Фіцо. Але очолюваний ним SMER отримав 23% голосів виборців. А це менше четвертини тих, хто прийшов на вибори! Тому не можна говорити, що Словаччина масово підтримує лозунги Р.Фіцо: «жодного патрона чи цента Україні».

Другою з результатом майже 18% стала політична сила «Прогресивна Словаччина», яка виступає за проєвропейський шлях. Якби не «золота акція» партії «Голос», невідомо, який би був сьогоднішній уряд.

Водночас Братислава, Кошиці, Жиліна та інші великі міста, де вищий рівень освіченості людей, краща соціальна ситуація, проголосували за проєвропейські партії. Молоді словаки теж голосували за конкурентів Р.Фіцо. Інша справа, що багато молоді перебуває на навчанні та на роботі закордоном і не мали змоги взяти участь у виборах. Тому не все однозначно так погано з політичними настроями у цій країні!

Яким може бути подальший розвиток громадських настроїв?

Упродовж цієї зими у Словаччині щочетверга відбувалися масові акції «Зупинимо їх». Це були багатотисячні мітинги у Братиславі та інших більших містах країни. Свідомі та відповідальні громадяни, не вражені вірусом популізму, всерйоз занепокоєні нинішньою політичною ситуацією, яка складається у країні. Свідченням цього є і нинішні президентські перегони, які мають відбутися 23 березня. Лідерами перегонів є нинішній спікер парламенту Петер Пеллегріні та кандидат від проєвропейських сил Іван Корчок. Розрив між ними з кожним тижнем скорочується і за даними різних соціологічних служб складає від 3 до 5%. За останніми опитуваннями П.Піллігріні готові підтримати 38.3% респондентів, а І. Корчока – 32.7%. Скоріш за все переможця визначить другий тур у якому електорат опозиційних кандидатів логічно мав би проголосувати за І.Корчока.

Мислячі люди у Словаччині добре розуміють, що таке не підтримати Україну сьогодні, коли вона, стікаючи кров’ю, відважно протистоїть російському окупанту. Адже саме Україна є тією парасолькою, яка нині прикриває Центральну Європу, в тому числі й Словаччину, від путінської експансії.

Чи можливе повторення в Словаччині угорського сценарію, коли один лідер і одна партія поєднують навколо себе владу, медіа, економіку?

Думаю, що в Словаччині абсолютно неможливе повторення угорського варіанту з декількох причин. В Угорщині вся система влади зосереджена в руках прем’єр-міністра, а президент фактично має лише формальні повноваження. Його обирають у парламенті, абсолютну більшість якого складають депутати від партії В. Орбана та їхні сателіти. У Словаччині ж президент має більше повноважень та впливу на усю систему влади.

Також іншою є ситуація зі ЗМІ. В Угорщині вони в руках чинного уряду –  В. Орбан успішно працював над цим багато років. У Словаччині медіа активно відстоюють рух Словаччини у європейському напрямку, пишуть про корупцію у вищих ешелонах влади, підтримують Україну.

Упродовж останніх років великих і масових мітингів угорської опозиції, окрім кількох у Будапешті, я не пам’ятаю. А в Словаччині тривалий час бачимо багатотисячні мітинги проти дій влади, яка намагається згорнути демократичні процеси, наприклад, обмежити повноваження спеціалізованої прокуратури. Вірю, що ці демократичні запобіжники не дадуть Словаччині опуститися в морок авторитаризму та «рускава міра».

 

Олексій Шафраньош

ПравдаЄ