Коли після повернення з російського полону Тетяна Теплюк проходила ВЛК, лікарі бентежились: у документах пацієнтки написано рік народження — 1952-й, а результати аналізів — як у молодої жінки. Жодних патологій! Навіть із серцем і судинами. Медики знайшли компроміс: визнали солдатку Теплюк частково придатною до військової служби. А вона визнала себе цілком придатною.

Повідомляє журналістка Hromadske Майя Орел.

«Думаю, що сьогодні я найстарша військова не лише в Нацгвардії, а й в усьому українському війську. Був у одному танковому підрозділі мій ровесник, Кузьмич, так гарно на гармошці грав, але нема вже його, помер», — розповідає жінка.

Тетяні — 72 роки, вона — солдатка бригади «Азов». Жінка переконана: вікові обмеження придумали бюрократи, а відмову від бажань у літньому віці — нудні люди.

«Не треба самому себе старити», — каже вона.

Ми розмовляємо про її службу, про користь від літніх людей у війську, про філософію життя, яка допомогла їй перенести полон і бути своєю для молодих побратимів. Про свободу вибору і про те, що життя людини буде таким, яким вона сама його зробить.

Військові — особлива спільнота
Теперішня війна — не перша для пані Теплюк. Життєві кризи завжди спонукали випробовувати себе. Так, у 1980 році вона поїхала в охоплений війною Афганістан.

Тоді не переймалася питанням, що роблять радянські танки в чужій країні. Тетяна якраз розлучилася з першим чоловіком, у пологовому будинку, де працювала операційною сестрою, саме робили капітальний ремонт, мусила прибирати після будівельників. Нудьга, невіра в себе.

«Мені захотілося зʼясувати, на що я здатна. Сподівалася, що в армії будуть якісь нові виклики», — згадує сьогодні пані Тетяна.

Вона поїхала працювати цивільною медсестрою у складі тилових служб радянських військ в Афганістані. Безпосередньої участі у бойових діях не брала — надавала медичну допомогу пораненим перед їхнім відправленням у шпиталь.

В Афганістані в її житті відбулися дуже важливі події. Там удруге вийшла заміж — за чоловіка, який от уже майже 45 років не заважає їй бути самою собою. Там вона на все життя зрозуміла, що військова спільнота — особлива. «На війні у хлопців не буває порожніх байдужих очей», — пояснює Тетяна. І там вперше відчула, що серцем належить до цієї спільноти.

«Я завагітніла і мусила повернутися з Афганістану у 1981 році. Але мені весь час не вистачало отого духу армійського братерства, який я відчула там серед військових», — розповідає жінка.

Після Афганістану її мирне життя розтягнулося на багато десятиліть. Робота операційною сестрою, походи в гори, сплави річками, дальні походи, плавання — Тетяна шукала випробувань у повсякденному житті дружини й мами.

З Майдану — до «азовців»

Після оформлення пенсії жінка й не думала відпочивати на лавці з сусідками. Продовжувала працювати в пологовому — робота дуже зручна для активної людини: добу відчергувала — і кілька діб займайся своїми справами. Із грудня 2013-го Тетяна після чергувань стала їздити на Майдан — у свої майже 62 роки допомагала в медпункті, який майданівці організували в Жовтневому палаці. Хворі та поранені учасники Революції гідності — люди з небайдужими очима — зразу стали зрозумілими й рідними для Тетяни. Перевʼязати, поставити крапельниці, дати ліки… Встигала ще їздити додому у Васильків — готувати їжу, підтримувати сина й чоловіка, котрі допомагали будувати барикади…

Коли учасники Майдану почали записуватися в добровольчі загони для оборони Донбасу, жінці стало важко на душі. Вона хотіла до них і з ними. Але добре памʼятала один з омонівських штурмів Майдану, коли вона змогла дістатися барикади тільки з допомогою товаришів. Тому не вірила у свою мобільність і не посміла проситися в якийсь підрозділ.

«Почалося АТО, мене пекли всі ті події — Іловайськ, Маріуполь, Дебальцеве. У Маріуполь я тоді просто закохалася, я не пропускала жодного репортажу з міста. Маріуполь тоді вдалося відстояти, він стрімко українізувався — я хотіла стати частиною його життя. Обдумувала можливість переїхати в Маріуполь. Але я переживала, що людині пенсійного віку в прифронтовому місті важко буде знайти роботу.

Оце я так гризла себе до 2015 року. А потім мені зателефонував мій хрещеник, який служив у “Азові”, і запитав, чи не погоджуся я працювати в їхньому медпункті. А я сказала, що вже рік мрію про таку пропозицію. Узяла в пологовому відпустку, поїхала до хлопців. Це був березень 2015-го. Поїхала і залишилася з ними в Маріуполі. З лікарні звільнилася телефоном», — весело згадує пані Тетяна.

Сім’я тримається на свободі

Дружина у 63 роки їде за сотні кілометрів від дому у військову частину «подивитися» — і залишається там. А що ж чоловік? Син? Як відреагували?

«А вони жили своє життя. Чоловік — механік, йому ото аби длубатися в машинах. Він і в Афганістані був механіком при наших майстернях. Син — зубний технік. Я телефоном сповістила чоловіка, відчула, що йому ситуація не сподобалася. Але в нашій сімʼї правило: завжди поважати рішення одне одного і не заважати одне одному. Бо сімʼя тримається на свободі кожного», — розповідає пані Тетяна.

Сім років до початку повномасштабної війни вона приїжджала до сімʼї у відпустку — разом із сином сплавлялися річками, ходили в походи, працювала в городі. Чоловік до неї в Маріуполь не приїздив.

«Я завжди думала: якщо мій чоловік когось зустріне, то я це прийму тільки з радістю, що він влаштує своє життя. Людину не примусиш себе кохати, утримуючи її біля себе. Але я ніколи не старалася тримати, а він ніколи не поривався йти. Може, тому, що ми навчилися приймати одне одного такими, якими ми є, і не переінакшувати», — ділиться інтимним жінка.

До речі, зараз син пані Тетяни теж служить в «Азові». Чоловік після початку повномасштабної війни пішов у військкомат, але йому, за словами дружини, сказали «іти звідси». Дружина в 70+ у війську, а чоловік у 60+ — ні. І Тетяна Теплюк сприймає це абсолютно спокійно.

Війна, полон — це частина армійського життя

Медпунктом «Азову» в Маріуполі з 2015 року Тетяна опікувалася як цивільна людина, хоча носила форму і дотримувалася військових порядків.

Коли почалася повномасштабна війна, 70-річна Тетяна Теплюк і не подумала йти з «Азову».

«В евакуаційних груп під ногами не плуталася — розуміла, що там в ціні молодість, швидкість, сила. Але свою потрібність я відчула з перших же днів — надавала допомогу тим, кого можна було лікувати без відправлення у шпиталь. Якби я пішла тоді з “Азову”, цю роботу в нашому гарнізоні реально нікому було б виконувати. Не памʼятаю, що тоді казали мені син і чоловік. Та і звʼязок дуже швидко пропав. А як його відновили, то я казала їм, що все нормально», — згадує Тетяна.

За її словами, коли російське кільце навколо Маріуполя почало стискатися, вона відчула психологічну перевагу над молодими «азовцями».

«Думаю, застрелять росіяни — ну застрелять. Мені 70. Смерть у такому віці вже майже природна. А для молодих смерть не є природною. Тому люди мого віку можливість смерті сприймають спокійніше, ніж молоді. Хоча в будь-якому віці помирати страшно і не хочеться. Були біля мене тоді молоді, які все твердили: “Це кінець, ми пропали”. А я завантажувала себе роботою і не допускала до себе ніяких негативних емоцій», — каже Тетяна.

Потім був місяць в оточенні на «Азовсталі» — робота в медпункті й на кухні, розуміння, що сподіватися можна тепер хіба що на диво. Пані Тетяна знайшла для себе дієвий спосіб психологічного захисту: працювати так інтенсивно, щоб увечері заснути від утоми й ні про що не думати.

На «Азовсталь» вона йшла вже військовослужбовицею — у березні 2022-го командир просто констатував, що відтепер вона мобілізована. Отже, 17 травня в російський полон з «Азовсталі» виходила вже солдатка Тетяна Теплюк.

На запитання росіян, чому вона, така стара, опинилася в «Азові», здогадалася прикинутися «дурненькою» і не говорити з ворогом про патріотизм. Мовляв, пенсія «на гражданці» мала, на життя не вистачало, а потрапила на «Азовсталь», бо не встигла виїхати з міста. Молола абищо, тільки б відчепилися.

Як не дивно, полон Тетяні давався легше, ніж багатьом молодим побратимам. Була переконана, що людина хворіє від власних думок, а тому старалася не думати про погане. У неї ані в Оленівці, ані в російському Таганрозі навіть голова жодного разу не боліла. Узагалі нічого не боліло. Вона не прийняла там жодної пігулки. І голод витримувала легше, ніж молоді товаришки, навіть ділилася з ними пайкою. Зараз говорить, що голод їй не дошкуляв, мабуть, через сповільнений метаболізм у літніх людей і меншу потребу в енергії, ніж мають молоді.

«Свій доволі хороший стан у полоні я пояснюю багатолітньою звичкою до здорового способу життя і до фізичної активності. А ще я давно привчила себе сприймати життя таким, як воно є. Не можеш нічого змінити — прийми пропоновані умови. У полоні це спрацювало. Я намагалася поводитися так, щоб вижити й не вийти звідти калікою», — розповідає пані Тетяна.

Вона не мучила себе думками, що от, на старості років потрапила у полон — бо старою себе не вважала. Думала інакше: через сильні обстріли вижити на «Азовсталі» шансів не було, а от у полоні — можливо. Перед виходом у полон вона змогла поговорити з сином і чоловіком по вайберу. Сказала, що Київ обіцяє звільнити їх через 3-4 місяці.

Солдатка Теплюк повернулася додому через 8 місяців: «Найбільшим моїм страхом було померти в полоні. І знову ж таки, я сприймала факт свого полону філософськи. Я хотіла в армію? Так. Війна — частина армійського життя, а полон — цілком можливе випробування під час війни. Я говорила про це і дівчатам в камері. Вони могли дратуватися через мої слова, але потім дякували за таку психологічну підтримку».

Візьміть на стабпункт!

В Оленівці дзеркало було потріскане. Дивлячись у нього, Тетяна Теплюк розуміла, що дуже схудла. А от у Таганрозі дзеркало було велике, нове. Жінка глянула на себе і вжахнулася.

«У мене було жорстке обличчя, запалі щоки, вилиці випиналися. І якісь нестерпно колючі очі. Я спробувала усміхнутися — зображення стало ще страшнішим. То була не я, а хтось незрозумілої статі, за 90 років, із жахливим поглядом. І це ж мене ще не катували. Я просто щодня чула, як катували наших хлопців. Але фізично я не почувала себе слабкою».

… З полону вона поверталася в новорічну ніч 2023 року. Жодних думок про заслужений відпочинок. Був страх, що її за віком спишуть у цивільне життя.

ВЛК для санаторно-курортного лікування пройшла просто. А от ВЛК щодо придатності до служби… напружило. Не Тетяну Теплюк — лікарів. Вони двозначно усміхалися, стинали плечима. Але в цивільне життя копняка не дали.

Уже у вересні 2023 року Тетяна повернулася у свою бригаду. Чоловік з сином прийняли це її рішення, як завжди — з повагою.

«Після полону два роки минуло, відчуваю, що за цей час я трохи, як то кажуть, подалася. Стала не така рухлива, не так прудко ходжу. Думаю, це наслідки полону — там же ми сиділи без руху. І суглоби через це тепер стали турбувати. Та і зараз я мало рухаюся — у медпункті багато паперової роботи. Вона просто висмоктує з мене енергію. Як треба комусь крапельницю поставити — от тоді сили мої прибувають, бігом біжу до пацієнта.

Налаштовую себе, що цю паперову роботу треба пережити. Може, збудеться моя мрія, і мене переведуть у стабпункт — я ж операційна сестра. Та поки кажуть, що там є штат. Але я думаю, що через мій вік не переводять», — сумно зауважує Тетяна Теплюк.

Вона налаштована служити до самої перемоги. «А там видно буде», — додає сміючись.

Сьогодні військова служба обмежується в Україні 60 роками. Тетяні 2 квітня буде 73 — і в такому віці жодних зауважень від командирів за роботу.

«Від старших людей в армії може бути й велика користь — вони досвідчені, терплячі до ситуацій і терпимі до інших, спокійно свою справу можуть робити. Хто ж, як не літні люди, підтримає молодих?» — розмірковує пані Тетяна.

Вона вважає, що літній вік — чудова пора: діти вже дорослі, пенсія зароблена — можна вільно жити. Головне — налаштуватися, що нічого вічного на землі немає, що, зрештою, усе зношується — людина теж…

«Чого про старість думати? Я себе і старою ніколи не називаю. Онуків не маю, то й бабусею мене ніхто не кличе. Ми є тим, ким самі себе вважаємо. Я не бабця, я солдат. Молоді бійці роблять свою роботу, а я — свою. Мої побратими були ошелешені, коли після полону дізналися, скільки мені років».

… Солдатка Тетяна Теплюк не фарбує сивину й ніяк не молодиться. Коли йде вулицею у військовій формі, у зустрічних людей — вона це часто помічала — змінюється вираз обличчя. Їй усміхаються і зрідка дякують за службу.