Тур’є-Реметівська громада – “столиця” Турянської долини. Цей куточок Закарпаття багатий на історію, заповідну природу та сакральні для місцевих пам’ятки.
Наприклад, саме тут – пам’ятник знаменитому листоноші Федору Фекете, який жив у ХІХ столітті. “Посол”, як колись називали листонош, щодня долав близько 60 кілометрів аби доставити листи, газети та телеграми своїм землякам з Ужгорода.
Питанням туризму у громаді опікується відділ культури та туризму Тур’є-Реметівської сільської ради. Попри повномасштабну війну його розвиток активно продовжується. Керівниця відділу Любов Скубенич розповідає, що зараз вони працюють над туристичними марштурами для дорослих, сім’ї та дітей, розробили брендові логотипи, а також створюють інформаційний центр та кластер з туристичними родзинками громади.
“Наша громада дуже цікава. 17 населених пунктів, чудові краєвиди. Чого варта тільки полонина Руна або ж історія листоноші Федора Фекете, з яким розроблена поштова марка. Або ж цікавий веломаршрут, прокладений нашим односельцем Денисом Маном та Федором Шандором в честь Федора Фекети”, – розповідає Любов Скубенич.
Любов Скубенич, начальник відділу культури та туризму
Родзинки громади
Любов Скубенич каже, що туристичні маршрути до деяких принад Турянської долини розроблені не так давно. До прикладу, житель села Ту́р’ї Ремети Дмитро Немчик розробив маршрут до Веймитових сосен. Ці дерева-гіганти ростуть у заповідному урочищі “Магурича” і є одними з найстаріших та найбільших у Європі.
“Веймитові сосни відомі на весь світ. За цим маршрутом ми вже навіть організовуємо екскурсії, які Дмитро нам залюбки проводить”, – каже Любов Скубенич.
А найвідомішою локацієї громади, безсумнівно, є найширша полонина Українських Карпат – полонина Руна, що на закарпатському діалекті означає “рівна”. Абсолютна висота полонини, альпійські луки якої простягаються на майже 15 км – 1482 м н.р.м.
Панорамана полонину Руну
Є ще церква Василія Великого в селі Лікіцари. Триверхий в бойківському стилі дерев’яний храм побудували ще в середині XVII століття.
“Загадкова” родзинка Ту́р’ї Ремет – могила Елізабет Вінздор на кладовищі біля Свято-Михайлівської православної церкви XVII століття. Цю дівчинку часто називають представником династії британських монархів Вінздорів, проте помилково.
Батько Еліс, Вензел Віндзор, був капітаном австро-угорської армії родом із Моравії (історичний регіон сучасної Чехії – ред.). Приблизно в середині 1870-х років його перевели до Ту́р’ї Ремет керувати одним із найвідоміших в Угорщині кінних заводів, який підпорядковувався армії. Посада батька дівчинки на той час і справді була дуже поважною, тому її поховали не на сільському цвинтарі, а біля церкви.
Могила Елізабет Вінздор біля Свято-Михайлівської церкви
Розвиток туризму під час війни із залученням переселенців
Головний осередок культурного життя громади, сільський клуб, на деякий час припинив свою основну функцію і став волонтерським центом. Завідуюча клубом Ольга Головей розповідає, що сьогодні роботу клубу потроху відновлюють і до цього активно долучаються переселенці: «Ми познайомилися з дуже цікавими режисерами, творчими людьми, які погодилися зробити для нас майстер-класи. Більшість активно долучаються та відвідують заняття у клубі. У свою чергу, ми стараємося розвіювати людей, щоб вони почувалися, як вдома».
У громаді продовжують працювати над розвитком туристичного брендування – логотипів, буклетів, рекламної продукції та створили серію сувенірів, на яку надихнули переселенці. Планують також започаткувати фестиваль “Стежками Федора Фекети”. Тобто якщо минулий рік був орієнтований на культурні заходи, то цього року більше працюють над туристичною складовою.
“Цього року команда Тур’є-Реметівського клубу завершила розробку брендового логотипу громади. Логотип представлений як коло – це об’єднані 17 сіл; церква Василія Великого в селі Лікіцари; Дугласії; Тур та річка Тур’я, яка пронизує всю Турянську долину. Зараз логотип використовується на буклетах, рекламній та сувенірній продукції”, – розповідає Ольга Головей.
Ольга Головей, завідувачка Тур’є-Реметівського сільського клубу
Туристичний кластер і карта
Скоро у Тур’є-Реметівській громаді має з’явитися туристично-інформаційний центр та карта з маршрутами.
“Ми плануємо створити туристично-інформаційний центр, звідки охочі можуть дізнатися про локації громади. Але, в першу чергу, потрібно розробити самі маршрути. Зараз ми співпрацюємо із пані Наталією, переселенкою із Дніпропетровщини, котра погодилася нам допомогти в розробці туристичного кластеру разом зі своїми колегами. Це проходить у декілька етапів. Перший – це збір інформації. Другий – розробка туристично-інформаційного центра-підприємства”, – розповідає завідувачка бібліотекою у Ту́р’ї Реметах Аліна Гулик.
Аліна Гулик, завідувачка публічної бібліотеки у Ту́р’ї Реметах
Туристичну карту працівники планують зробити у форматі розгорнутих буклетів, де буде вказано маршрути, місця для відпочинку, готелі, садиби, ресторани тощо. Все систематизувати і оформити допомогла інша переселенка, Олена з Миколаєва, яка займається веб-дизайном.
“Зелений туризм” та нехитрий бізнес місцевих
Щоб дізнатись, як розвивається “зелений туризм” у селах громади, їдемо в село Турчики. В околицях та селах по-сусідству – мальовничі краєвиди, праліси, “зелені садиби” на березі річки, популярні водоспади у Лумшорах маршрут на полонину Руна.
“За чим турист гарантовано може приїхати в село Турички – це подихати свіжим гірським повітрям. Звичайно і річка дає свої переваги, яка протікає селом. Походити в гори – теж невід’ємна частина подорожі туриста”, – розповідає староста Турчиків Владислав Пловайко.
Втім за останні три роки туристів тут поменшало. За словами старости Турчиків, раніше на полонину Руну приїжджали не тільки українці, а і багато іноземців: поляки, словаки, угорці. Натомість зараз їх набагато менше.
Пандемія, а згодом і війна також негативно позначились і на підприємцях, які розвивають сільський туризм. “Зараз, звичайно, з початком повномасштабної війни ситуація взагалі погіршилася. Тепер – лише одиниці приїжджають. Хоча до 2020 року все стрімко розвивалося: підприємці будували нові садиби, відкривали туристичні об’єкти. За останні 8 років побудувалося 7-8 садиб досить серйозного рівня. Але наразі будівництва немає”, – підсумовує Владислав Плавайко.
Владислав Пловайко, староста села Турчики
По дорозі до села Турчики ми зустріли Михайла Мешко, місцевого жителя громади, котрий протягом останніх 5 років веде невеликий бізнес: продає закрутки при головній дорозі, яка веде до туристичних локацій.
“Я вже декілька років займаюся цим бізнесом. Продаю мариновані та сушені гриби, огірки, помідори, квасолю, малинове варення. Усе зі свого господарства. В основному у мене купують жителі великих міст, котрі їдуть віддихати у Лумшори чи Воєводино або ж переселенці”, – розповідає Михайло Іванович.
Михайло Іванович, мешканець Турчиків
З його спостережень в останній роки туристів і загалом покупців гастрономічного крафту стало набагато менше. Пан Михайло каже, що через це вже зараз доводиться турбуватись як пережити зиму і чіплятись за усі можливості заробітку або ж збирати яфини. А от з грибами цього року через посуху погано – у лісі їх ще немає.
