Бар’єри створюють незручності людям з інвалідністю на кожному кроці, особливо ситуація стала відчутною з напливом внутрішньо переміщених осіб із такими ж потребами.
Категорія людей з інвалідністю з початком повномасштабної війни в Україні стала ще вразливішою, ніж була до того. У сьогоднішніх умовах, коли з одного боку зруйнована інфраструктура у прифронтових областях, а з іншого – збільшення навантаження і конкуренція за зручності у містах, які прийняли тисячі переселенців, ці люди стрімко втрачають свою незалежність і мобільність. Закарпаття – не виняток. Бо ж на обліку в єдиній інформаційній базі внутрішньо переміщених людей на сьогодні в Ужгороді перебуває 729 осіб з інвалідністю.
Про бар’єри доступності пересування Ужгородом знає Вікторія Лисюк. У 2013 році дівчина закінчила навчання на відділенні журналістики УжНУ і сьогодні згадує, як добиралася до університету:
«На той час транспорт теоретично був недоступний, але практично ми з одногрупниками бар’єр долали і там. На незадоволення водіїв відповідали: як зайшли, так і вийдемо. Нове маршрутне таксі, де можна заїхати з візком, – суттєвий крок до соціалізації. Деякі водії з «електронів» одразу біжать відкривати пандус, а є такі, котрі говорять: хочете в Європу, відкривайте собі пандус самі».
Ужгород з бар’єрами
Сьогодні Вікторія продовжує щодня долати виклики. Найбільша проблема – пандуси. Вони або розташовані не під тим градусом, або розмір рейок не підходить під колеса візка, чи двері відкриваються в той бік, де виїжджає візок. Пандуси у закладах громадського харчування часто заставлені столиками або ж на виїзді стоїть контейнери для сміття:
«Власники кафе не йдуть назустріч. На прохання друзів, які теж у візку, забрати столики з проїзду не реагують. Якщо звертаємося в соцзабез, працівники виходять на вулицю. Лояльне ставлення й продавців: теж вийдуть, якщо прошу. Люди рятують завжди, а ось інфраструктура не дотягує. Не дозволяє відчути себе повноцінною, мушу обирати з того, що є, а не те, що хочу».
Вікторія Лисюк
Мама Вікторії додає, що хоч в їхньому районі є доріжки, але через бордюр на них складно підняти візок. Натомість поруч гладний заїзд для автівок. Складно їй з дочкою потрапити також на «Укрпошту» чи в лікарню.
«Боюся лікарень. Не можу зробити рентген на першому поверсі. У поліклініці роблять на другому поверсі, але там немає пандуса. Часто буває, що двері відчиняються на «себе». А куди ж я коляску поміщу?! Мушу проїхати, розвернутися й відчини двері. Багато де немає поручнів, а вони мають бути обов’язково. Не знаю, чи десь є такий будинок, щоб був комфортний для людини, котра зовсім не мобільна», – скардиться жінка..
Вікторія дуже любить театр. Але після реконструкції не може відвідувати вистави у драмтеатрі, бо старий пандус замінили на незручний і маленький, виїхати по якому можна лише за допомогою трьох людей. «Була б щаслива, якби був доступний», – зітхає дівчина.
Доступність у інших містах Закарпаття
Експертка з питань доступності громадського холдингу «Група впливу» Марина Сташина-Неймет, яка спеціалізується на захисті прав осіб з інвалідністю, інформаційної та фізичної безбарєрності каже, що влада області важко йде на контакт стосовно питань безбар’єрності вважаючи їх другорядними.
«Забули, що з кожним днем кількість людей з інвалідністю в нашій області збільшується за рахунок як і внутрішнього переміщення осіб, так і воїнів, які, на жаль, не завжди повністю реабілітуються. Крім психічної травми, мають і фізичні, з якими в дорослому віці набагато складніше боротися», – каже Марина.
Марина Сташина-Неймет
З її слів тимчасові помешкання, куди поселяють переселенців з інвалідністю, не пристосовані для їхніх потреб. Це – звичайні школи, садочки, гуртожитки які, часто не мають ані спеціального душу, ані пандусів чи ліфтів. Додає, що незнайома місцевість для людей із порушенням зору – теж проблема.
Як приклад наводить труднощі з доступом до школи, вокзалу та колишньої адміністрації у селищі Воловець. Сьогодні там мешкають внутрішньо переміщені особи не лише з певною групою інвалідності, а й похилого віку.
«У нас не всі заклади місцевого чи обласного управління знаходяться в доступних будівлях. Почали це змінювати в 2021 році. Особливо, як пройшла децентралізація і утворилися територіальні громади. Більш-менш доступністю вирізняється Ужгородська міська рада, проте, там теж питання. Щось частково зробили в Мукачеві», – додає експертка.
А що балансоутримувачі?
Чинні законодавчі норми України висувають низку певних вимог на предмет доступності для маломобільних груп населення. Відповідна вимога регламентується ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель та споруд. Основні положення», де детально описані всі необхідні заходи для безбар’єрної доступності об’єктів для людей з інвалідністю. Відповідають за отримання цих норм, у першу чергу, балансоутримувачі.
Ужгородка Вікторія на власному прикладі відчуває, що в обласному центрі є труднощі з безбар’єрним доступом. А експертка Марина підтвердила цю проблему для інших міст Закарпаття.
В.о. начальника управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради Олена Стричик пояснює, окрім міських служб за доступність для маломобільних груп відповідають власники будівель, керівники комунальних закладів, таких як лікарень чи інших важливих інфраструктур, які також мають подбати про безбар’єрність.
Олена Стричик
Посадовиця окремо зазначає, що новобудови повинні здавати в експлуатацію з урахуванням вищезгаданих Державних будівельних норм. Управління при розгляді нового проєктування чи реконструкції одразу вписує умови безбар’єрного доступу.
Окрема тема – об’єкти культурної спадщини. Без погодження з міськради заклад в такій будівлі не розпочне працювати, тому, коли встановити пандус або ліфт не можливо, потрібна альтернатива.
«Дивимося, який можна знайти компроміс. Є випадки, коли просто неможливо. Тоді установи беруть зобов’язання – мають забезпечити доступ. Скажімо, кнопку виклику. Започаткували комісійне обстеження об’єктів, які перевели в нежитловий фонд з перспективою створення якогось закладу. Надаємо висновок чи можливо облаштувати зовнішній вхід, потім вже починається реконструкція. Це як один із механізмів контролю», – розповідає Олена Стрічик.
Ужгород – одне із перших міст в Україні, де була прийнята Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору.
Директорка департаменту соціальної політики міської ради Алла Келемец розповіла, що на сьогодні в Ужгороді для потреб маломобільних груп вже облаштували 12 пішохідних переходів, 17 міських вулиць та 8 спортивних ігрових майданчиків, закупили 27 низькопідлогових автобусів. Крім того, облаштували Центр надання адміністративних послуг, інклюзивно-ресурсний центр для дітей, встановили таблички шрифтом Брайля у бібліотеках та міській поліклініці.
Алла Келемец