24 серпня 2022 року – 31-й День Незалежності України. Тоді ж минає півроку відчайдушної боротьби українців з осатанілою рашистською агресією, яку московська влада зухвало і цинічно розпочала проти України 24 лютого. Важкі втрати, горе, але й надія та віра в Перемогу, спонукають нас до дій проти ворога на всіх можливих фронтах, основний із яких, звичайно безпосередньо на воєнному фронті, на полі бою. Віримо, що цей День Незалежності України буде радісним і обнадійливим!

Але поряд із воєнною, дипломатичною, волонтерською, гуманітарною та багатьма іншими сторонами всеукраїнської боротьби проти російських загарбників маємо й культурно-освітню, інформаційно-просвітницьку сторону, яка веде бій із шкідливими для людської свідомості чужокультурними й русоімперськими впливами. На жаль, тут на Закарпатті, комусь здається, що це зайва боротьба, або ж, із їх улюбленого, – «не на часі»… Та найбільша біда, чи навіть загроза, в тому, що такі думки продукують нерідко діючі управлінці, представники публічної влади, інтелігенція…

Процес декомунізації справді за півроку набув неабияких масштабів і відкрив «консерви», термін придатності яких закінчився ще тридцять років тому. Але, на жаль, їхній сморід, який шкодить українському суспільству і до нині, смакує деяким особам, які в такий надскладний для нашої держави час виконують управлінські функції в громадах краю. Чи з незнання, чи зі свідомих антиукраїнських позицій – розбиратися є кому… Та головне інше. Завдяки багатьом небайдужим громадянам процес декомунізації/деросіянізації став дієвою реакцією на російську агресію та суспільний запит щодо очищення простору регіону від москвоімперських впливів. Активно на Закарпатті в цьому напрямку працюють громадські спільноти й окремі активісти, значна частина простих громадян, представники депутатських корпусів різних рівнів, владні та силові інституції загалом. Підтримують цей процес і наші воїни на передовій. І це, звісно, приносить свої позитивні плоди. Й сподіваємося після війни цю проблему буде вирішено вже остаточно.

Але, попри позитивні зрушення, які можна прослідкувати за інформацією у ЗМІ та соцмережах, переглянути на інтерактивній карті спільноти «Декомунізація. Україна», поки що залишається очевидним дивний спротив окремих представників інтелігенції та органів публічної влади на місцях, які гальмують, а подекуди й свідомо противляться процесу декомунізації й боротьбі з колоніальною спадщиною. Така позиція під час війни щонайменше викликає подив і нерозуміння у простих громадян. У чому ж причини такого ставлення? Це ідеологічні, кар’єрні чи інші підстави? А можливо комусь просто вигідно займатися імітацією декомунізації з якимось іншим меркантильним прицілом?

На нашу думку, проблема декомунізації та дерусифікації/деросіянізації на Закарпатті застрягає на межі фінішної прямої через три причинні аспекти – моральний, управлінський і правовий. Вони тісно переплетені між собою. Тому людський фактор у цій ситуації є визначальним вироком управлінцю, який у той час, коли вся Україна повстала проти рашистської нечисті, намагається саботувати логічну декомунізацію/деросіянізацію. Така особа, очевидно:

1) не розуміє чи не хоче розуміти того, що вбивати можуть російські мова, література і культура, московсько-православна церква, сфальсифікована прорадянська історія, а також такі чужинські маркери як вулиці і площі, погруддя і пам’ятники, названі чи присвячені радянським/російським діячам, подіям, об’єктам або ж вона свідомо з інших особистих причин не підтримує процес декомунізації (моральний аспект);

2) боїться взяти на себе посадову відповідальність, проголосувати чи прийняти потрібне рішення, дослухатися до запитів громадськості, має «класичну» відмовку у формі відсутності повноважень, чи нестачі фінансів, або ж просто так – «не на часі» (управлінський аспект);

3) врешті просто банально і безкарно не виконує норми Конституції та Законів України, свідомо порушує Законодавство України  (правовий аспект).

Відтак у результаті маємо нікому непотрібні беззмістовні відписки на запити громадян і громадських організацій, міжвідомчі пустопорожні переписки, перекидання відповідальності за закарпатським народним прислів’ям «мачка псови, пес хвостови». А відповіді у стилі «дякуємо за активну громадську позицію», «висловлюємо повагу за патріотизм», «ваша думка почута» і щось подібне вже звучить у таких відписках як публічне знущання й стандартне «побажання успіхів у майбутньому». Хоча, не знати, що краще. У багатьох випадках управлінські органи деяких територіальних громад Закарпаття, порушуючи при цьому законодавство, взагалі не реагують, не відповідають на листи-звернення чи запити громадян і громадських організацій, традиційно нехтуючи основоположним правом громадян на доступ до інформації, що є конституційним правом людини. То яку державотворчу місію виконують ці «органи», якщо не вміють чи не бажають робити елементарні речі? Проблема? Так, велика проблема, яка породжує інші супутні проблеми! І вони через це тільки множаться. Прикладів чимало по регіону на Ужгородщині, Виноградівщині, Тячівщині, Хустщині, Міжгірщині.

Загалом, з першого погляду здається, що процес декомунізації здійснюється успішно. Але звернемо увагу, що він носить половинчастий характер і його можна вважати імітацією. Адже прийняття рішення на комісії та, навіть, після громадського обговорення затвердження його депутатським голосуванням на раді – це ще не декомунізація. А насправді саме на цьому етапі все і зупиняється. А далі, від зняття старих, виготовлення і розміщення нових табличок місцева влада усувається. Це стосується і демонтажу пам’ятників, погрудь та інших знаків, зачищення настінних «марксів-ленінів», іншого. Рішення прийнято, пропіарено і все. І тут включається цілий стос відмазок (об’єктивних і необ’єктивних), гальмуючи таким чином фінальну стадію декомунізації. Та справжньою імітацією декомунізації можна вважати ледь помітні заміни слів, цифр, частково символів на радянізованих написах при пам’ятниках, погруддях, стелах, які змістовного наповнення не змінюють. інші незавершені роботи.

Який вихід у такій ситуації можливий? Тут повною мірою задіяний моральний аспект управлінців. Але багато чого залежить і від самих громадян, місцевих жителів, які не надто тиснуть на владу в питаннях доведення справ до логічного кінця. Щодо вуличних табличок, то, наприклад, промоніторивши цінову політику підприємств і фірм, які займаються виготовленням адресних табличок на вулиці, можемо з упевненістю сказати, що фінансового навантаження для окремого громадянина чи ОСББ така процедура не несе. Ціна коливається від 200 до 350 грн за одиницю (доставка теж не забере багато). Уявіть багатоквартирний будинок, на якому від сили треба замінити 2 таблички. Шановні, це виходять смішні кошти з однієї квартири! Отже, для багатоповерхівок це взагалі не проблема. Було б бажання і совість. Таким чином, можна й допомогти місцевій владі завершити процес декомунізації/деросіянізації в населених пунктах Закарпаття. Чому б не проявити ініціативу й показати приклад усім іншим, довівши таким чином єдність із українськими бійцями в боротьбі з усім окупаційним? Не імітуймо, а спробуймо…

Закликаємо керівництво і всіх жителів територіальних громад Закарпаття, керівників ОСББ та інших управлінців зробити свій внесок у боротьбу з рашистами, та саме цього року гідно відзначити День Незалежності України, успішно завершивши процес декомунізації/деросіянізації. Так, саме зараз, напередодні Дня Незалежності України у всіх є можливість довести єдність із усіма, хто відстоює свободу і територіальну цілісність нашої держави, з усіма, хто на різних фронтах боронить її від агресора.

Пропонуємо у межах територіальних громад до 24 серпня:

  • прискорити і завершити процедуру перейменування площ, вулиць, провулків, інших об’єктів (із заміною адресних табличок);
  • демонтувати (або знайти можливість закрити від публічного споглядання) пам’ятники, погруддя, настінні знаки, дошки і наліпки;
  • на в’їздах до територіальних громад, міст, селищ, сіл встановити Прапор України (на вертикальній жердині для прапора);
  • вивісити (де є необхідність і оновити) Прапори України на всіх будівлях, де надаються публічні послуги населенню (управлінські центри в громадах і староствах, ЦНАПи, медичні заклади, підприємства, клуби, бібліотеки, школи-ліцеї, інші навчальні та публічні заклади);
  • провести культурно-просвітницькі заходи до Дня Незалежності України згідно з планами і можливостями, виходячи із допустимих умов для безпеки місцевого населення.

Наголосимо, що названі заходи не потребують величезних матеріально-фінансових витрат і надлюдських можливостей. Вони потребують єдності думок і дій кожної людини, серце якої б’ється в унісон із Україною! Будьмо одним цілим, будьмо Україною!

Маріан ТОКАР, Коаліція організацій «Закарпаття за дерусифікацію»