На загальноукраїнському фоні в процесі декомунізації найзахідніший обласний центр України – Ужгород дедалі частіше звучить як місто, яке стоїть на захисті комуно-радянської символіки у публічному просторі.
Комісія з питань найменування (перейменування) вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів тощо, розташованих на території Ужгорода, вже більше двох місяців не працює. Пропіаривши основні зміни ще весною і на початку літа справу спущено на гальмах. Відповіді на запити організацій, установ та окремих громадян залишилися без розгляду й обов’язкової процедури відповідей. Зміна прибудинкових табличок з назвами вулиць узагалі не відбувається. Переселенці, біженці, туристи й місцеві жителі й далі блукають вулицями, Плєханова, Лєрмонтова, Достоєвського. Місто живе за радянською мапою…
Карл Маркс піджмурюючи споглядає з велетенської п’ятиповерхівки на Проспекті Свободи і справді почувається вільним серед насиченого руху людей і машин. Піар на «Синичці» навпроти завершив процедуру декомунізації «відібраною командою художників», а їхні контрактні зобов’язання «по Марксу» так і залишилися пустослівним піаром.
Пагорб Слави – чергова імітація декомунізації ужгородською владою. Процедура, яка взагалі не б’є по бюджету міста проведена аби як. Головним було – на День Незалежності України гучно у ЗМІ пропіарити рішення про декомунізацію меморіалу, а далі – зробити ледь помітний косметичний демонтаж 4-х із 12-ти об’єктів. При цьому найбільш комуністичні знаки залишено непорушними. І все! Сумну хвилю українців під час урочистих поховань бійців-героїв російсько-української війни в Ужгороді на Пагорбі Слави зустрічає плита з написом «За нашу Советскую Родину! Немає слів…
І справжній сюр – радянський солдат в Ужгороді за адресою вул. Собранецька, 121 – «Україна – визволителям». Він на території міста за всіма каталогами та документами, а в процесі декомунізації – він дивним чином опиняється за межами міста і міська влада ховається за відписками, що то проблеми обласної влади. Обласна ж влада не менша поціновувачка традицій – киває на місто. Та як би там не було, ігноруються всі запити суспільства і навіть пропозиції істориків Ужгородського національного університету, які авторитетно можуть консультувати у цих питаннях «знавців історії» від влади. Останні навіть дитячий курс історії України не знають, плутаючи дати Другої світової війни та інших історичних подій.
А чому гілки влади не можуть домовитися і спільно виступити разом у справі демонтажу радянського солдата – питання риторичне. А можливо питання інтересу… Насправді складного нічого немає – виробіть алгоритм (хоча насправді він є!) і доведіть справу до завершення. Було б бажання й повага до людей!
А поки влада каламбурить по-повній і своєю імітацією декомунізації прославляє радянське місто Ужгород на кордоні з ЄС…