Широкомасштабна агресія московитів в Україні, яка супроводжується воєнними атаками і звірствами рашистсько-путінських військ проти мирного українського населення, викликали в українців шквал ненависті й зневаги не тільки безпосередньо до них, а й загалом до носіїв імперської культури, до всього проросійського.
В нашому соціумі це вкотре активізувало питання деросіянізації найменувань об’єктів в українських територіальних громадах. Даний термін співзвучний із декомунізацією і дерусифікацією (це поширений, але не зовсім коректний термін, оскільки походить від назви «Русь», який Московія собі нахабно привласнила). Так чи інакше, але навіть поверхневе вивчення реального стану даного питання свідчить, що в Україні ще до сьогодні тисячі місцин населених пунктів носять назви представників радянського та російського простору різних сфер суспільно-політичного життя минулого і сьогодення.
Міркуючи над вище сказаним, хотів би звернути увагу на таку актуальну тезу – війна як шанс позбутися маркерів «руского міра» й актуалізувати інформаційно-смисловий та організаційний підтекст процесу деросіянізації місцевих об’єктів.
Передусім, спробую апелювати тим громадянам, які виступають проти перейменувань провулків, вулиць, площ саме зараз, у час ведення воєнних дій, наголошуючи на тому, що це питання не на часі. Заперечимо це. Саме на часі! Це теж є нашим фронтом, нашим полем бою проти ворога. Давати слабинку у вирішенні цієї чутливої проблеми неприпустимо, оскільки ті, хто відстоював непорушність російських наративів також наближали цю війну, притягуючи агресора чужинськими маркерами. І важливо, щоб цей фронт був всеохоплюючий і нероздільний. Неправомірні й звинувачувальні закиди у бік теперішньої місцевої влади, мовляв їй немає чим зайнятися. Звичайно, що є чим. Її місцеві органи, органи місцевого самоврядування виконують важливі і безпосередні функції, які покладені на них у час воєнного стану. Але поряд із цим, вони здійснюють і волонтерську діяльність, яка не завжди є видимою чи показною. Це треба розуміти. Що ж до перейменувань проросійських назв визначених об’єктів у місті, то місцева влада реагує на запити суспільства, а воно зараз категоричне у питаннях навколо всього російського. Тому важливою є зараз співпраця влади з громадою і в цьому питанні.
На жаль, здійснювана на місцях у попередні роки політика влади виступала свідомим інструментом маркування простору радянського й російського впливів на картах українських міст, селищ і сіл, а згодом – відзначалася небажанням їх змінювати. Під прикриттям толерантності українського суспільства й поваги до представників світової (та переважно знову ж таки російської) культурної спадщини на практиці в Україні проводилася цілеспрямована персоніфікована експансія імперської культури «руского міра» шляхом підміни цінностей та значення в українській історії діячів російсько-радянської історії, культури і науки, їхньої переваги над регіональними й національними традиціями.
Не оминула ця ситуація й Закарпаття. Не залишилося мабуть жодного міста, селища чи села в регіоні, яке б не було марковане радянським режимом. Звісно, що Ужгород, як обласний центр, мав відповідати особливим символічним критеріям радянщини.
Та часи змінюються… Так, зокрема, з початком цьогорічної агресії в Ужгороді старт кампанії деросіянізації було покладено громадськими активістами, які сформували петицію та організували публічне опитування з цього приводу. Як результат, майже до півтисячі ужгородців підтримали звернення до міської ради про перейменування вулиць і площ міста, які носять імена російських чи радянських осіб. Серед них, наприклад, є такі іменні присвоєння як Багратіона, Гагаріна, Декабристів, Донського, Достоєвського, Кошового, Лермонтова, Ломоносова, Мендєлєєва, Нєкрасова, Пушкіна, Разіна, Толстого, Чайковського, Чехова, Крилова, Чкалова та багато інших. І аргумент перейменування є доволі логічним – названі діячі ніяк не пов’язані з Ужгородом, його історією та культурою. Логічному переосмисленню підлягають і Дагестанська, Осетинська, інші вулиці.
Загалом, лише в регіональному центрі, спеціальна комісія з питань найменування (перейменування) вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, розташованих на території міста нарахувала 58 таких локацій (в основному вулиці і площі), які однозначно підлягають деросіянізації. І це назви, яких не торкнулася декомунізація. Для такого невеликого міста як Ужгород це доволі значна кількість (для прикладу, якщо у величному Києві таких об’єктів нарахували близько 300, то у Львові подібних лише 30, а в Івано-Франківську – 25). На жаль, в Ужгороді такими маркерами комуно-радянської та московсько-російської культури «засіяно» місто по всьому його периметру. І сучасна війна – це саме той час, який спонукає нас до шляху остаточного очищення від московсько-російських найменувань наших місцевих об’єктів. І очевидно, цей процес не обмежиться цією кількістю назв у місті…
Тому, цілком справедливо було б розглядати цю хвилю перейменувань і як логічне продовження політики декомунізації, яка була запущена роками раніше, але в силу різних причин загальмувалася і залишилася незавершеною. При цьому важливо позбутися і найменувань, названих не тільки на честь діячів комуністичного руху в Закарпатті (Борканюк, Локота), а й імен тих, хто прославляв та звеличував їхню діяльність, фальсифікував історію, перебільшував їх значення в ній і таке інше.
Для логічного й поетапного здійснення цієї процедури важливо підійти з усією серйозністю з точки зору інформаційно-смислової та організаційної підготовки.
Беручи до уваги першу частину – інформаційно-смислове обґрунтування, то тут маємо чітко сформувати тематичні групи (блоки) назв, які пропонується винести на перейменування тих, що підлягають заміні. І слід сказати, що громадські активісти у співпраці з названою комісією в Ужгороді пішли правильним шляхом. Ними логічно сформовано такі тематичні блоки, з яких здійснюватиметься вибірка нових найменувань об’єктів у місті.
Цілком логічними й обґрунтованими є наступні тематичні блоки (приклади наведено виключно для орієнтовної візуалізації їх змісту):
- історичні назви, відомі постаті та діячі місцевої культури, інших сфер, які безпосередньо приклалися до розвитку міста (наприклад, архітекторів Франтішка Крупки і Адольфа Лібшера), колективні назви об’єктів, що виступають символічною візитівкою Ужгорода (наприклад, Малий Галагов);
- історичні постаті та діячі культури, інших сфер, які приклалися до розвитку та прославлення Закарпаття, підтримки його іміджу (наприклад, поета Петра Скунця чи професора Михайла Тиводара), колективні назви об’єктів, що виступають символічною візитівкою регіону (наприклад, це могли б бути – Срібної Землі чи Карпатської України);
- національні символи, історичні постаті та діячі культури, інших сфер, які вважаються знаковими для української нації (наприклад, дисидента Юрія Бадзя), колективні назви об’єктів, що виступають символічною візитівкою України (наприклад, Соборна чи Соборної України);
- герої російсько-української війни (персоніфіковані (наприклад, конкретним іменем загиблого героя війни) та колективні (наприклад, Героїв України, Захисників Маріуполя);
- інше (наприклад, Ромська чи Європейська).
Окремо слід приділити увагу сучасним героям української нації, які віддали своє життя під час збройного захисту Батьківщини у війні з рашистами. І саме до цього сьогодні найбільше апелюють місцеві громадяни, коли місцева влада пропонує перейменувати місцеві вулиці та площі на честь інших персон. Актуальність такої групи назв (іменних і колективних) підтверджується і результатами найновіших опитувань соціологічної групи «Рейтинг». Зокрема, ідею перейменування об’єктів на честь сучасних героїв підтримують 92% українців.
Щодо організаційного підтексту, то тут також важливими є відповідні логістика і алгоритми. Не применшуючи значення і ролі кожного з членів названої вище комісії, усе ж вважаємо за потрібне сказати наступне.
На жаль, згадана комісія з питань найменування (перейменування)…, що створена ще в 2021 році й складається з 14 членів із значною перевагою місцевих функціонерів владного апарату, міської ради, ОДА над представниками ужгородської громади, формує пропозиції назв до обговорення громадою у безальтернативному діапазоні. Тобто, попри, здавалося, публічну й демократичну процедуру прикінцевого рішення щодо перейменування локацій Ужгорода, все ж винесені на обговорення нові назви позбавляють представників громади у широкопредставницькій дискусії на етапі підготовки рекомендацій нових назв і пропонують на затвердження лише один єдиний варіант без будь-яких інших альтернатив. При цьому, участь представників громадськості в роботі засідань комісії є добровільною й не впливає на прийняття рішень її членами з виключним правом голосування. Така процедура відкриває ризики затвердження назв, у яких зацікавлені переважно члени комісії. Існує також ризик трати зайвого часу у разі неприйняття громадою єдиної пропозиції комісії під час публічного обговорення й відтермінування прийняття позитивного рішення щодо назви (скеровує питання, щонайменше, на додаткове вивчення, або пошук інших варіантів). Тому, на мій погляд, можливість винесення на двомісячний термін публічного обговорення альтернативних пропозицій (бодай двох) щодо перейменувань міських локацій позитивно відіб’ється на всій процедурі й сприятиме взаємній довірі між владою і громадою. Втім, це рішення теж за членами комісії…
Крім того, активними учасниками процесу перейменування могли б виступити й колективи різних національних та регіональних творчих спілок і громадських організацій національних меншин, які представляють етнонаціональні спільноти краю. Проте їхня активність є вкрай низькою. Хоча, це справа добровільна, звісно…
Ще декілька важливих моментів. Варто було б учасникам дискусії готувати до кожної пропозиції відповідно стандартизовані інформаційні довідки про об’єкт майбутнього перейменування зі змістовним обґрунтуванням. Це позбавило б непорозумінь і критики з боку громадськості, яка активно дискутує з приводу предмету змін у регіональних ЗМІ та соціальних мережах. Принаймні, зацікавлені у цьому процесі громадяни (а також звичайні критикани) мали б можливість у повній мірі ознайомитися із пропозиціями, що б зробило процедуру ще більш зрозумілою й відкритою.
Комісія повинна безпомилково володіти інформацію щодо попередніх рішень міської ради про перейменування об’єктів у місті, з метою уникнення дубляжу та інших повторів у майбутніх назвах.
Має бути задіяний і принцип визначення назви вулиці за критерієм територіального й масштабного значення. Маємо на увазі, зокрема, логіку її розміщення по відношенню до місцевості, параметрів (довжини й величини) вулиці чи площі, їх транспортного чи пішохідного сегменту, символічного значення. Наприклад, іменем Тараса Шевченка називати маленький провулок при наявності великих магістральних вулиць міста, які носять імена російських діячів є неприпустимо. А таке, на жаль, є…
Загалом, інші організаційні нюанси командою ужгородської комісії добре враховані й важливо, що відчутною є співпраця громадських активістів, службовців, представників депутатського корпусу.
Наголошу вкотре на головному, на мою думку, в цьому чутливому процесі. Це його відкритість і публічність. Сьогодні надважливо, щоб тема озвучувалася на різних інформаційно-комунікативних майданчиках, щоб членами комісії публічно називалися чіткі аргументи щодо назв-претендентів, а доступ до інформації щодо пропонованих назв був відкритим. Це сприятиме відвертій дискусії й спільному формуванню інформаційно-смислових наративів. Тоді ужгородська громада відчує себе повноцінним учасником цього процесу, а довіра до прийнятих рішень зростатиме в рази.
Маріан ТОКАР,
директор НДІ політичної регіоналістики УжНУ,
спеціально для ПравдаЄ
