Рівні фізичні можливості для всіх громадян та руйнування бар’єрів є не тільки етичною необхідністю, а й показником паритетності та розвиненості громади. Зважаючи на потреби людей з інвалідністю, безбар’єрність Ужгорода залишається актуальною темою.

Марина Сташина-Неймет, експертка з доступності ГО «Громадський холдинг «Група впливу» розповіла, як відчувається місто для неї.

«Я мешкаю в мікрорайоні Дравці та можу впевнено сказати, що по доступності з 2011 року, коли я переїхала до Ужгорода, в порівнянні з 2023 роком, суттєвих змін не відбулось. Я щодня стикаюсь з різними перешкодами: неозвучені світлофори, недостатня інформаційна та цифрова доступність, недостатня освітленість приміщень (як державних, так і приватних)», – зауважує пані Марина.

Доступність – це не лише тротуари та зупинки, це підняті пішохідні переходи, озвучені світлофори, яких на даний момент небагато, а чути їх в умовах сучасного надгучного міста стає дедалі важче для людей з вадами слуху, пандуси, встановлені під правильним кутом.

«Тут повинна працювати не лише влада, а й безпосередньо люди з інвалідністю, які щодня стикаються з певними перешкодами і можуть вказати на їх наявність та підказати вирішення проблеми. Варто звернути більше уваги на інформаційну обізнаність, адже навіть, всім відомий, додаток Дозор не є доступним для людей з вадами зору. Не у всіх маршрутках озвучуються зупинки, незрячим людям без посторонньої допомоги не дізнатись лінії маршруту», – розповідає Марина Сташина-Неймет.

Також експертка  додає, що в силах самих же мешканців міста зробити його безбар’єрним: «якщо ми бачимо, що зупинка на вулиці Гагаріна є абсолютно непристосованою для маломобільних громадян, ми можемо про це сигналізувати. Ми можемо підписувати петиції з закликом до змін. Ми можемо повідомляти поліцію про те, що автівки припарковані не так, що створює перешкоду для вільного руху для людей з вадами зору. Усім потрібно зрозуміти, що навіть такі деталі, як однаковий колір стін та меблів у приміщенні уже є для когось чималою перешкодою».

«Основна перешкода безбарʼєрності – війна?»

У травні голова Закарпатської ОВА Віктор Микита та ужгородський міський голова Богдан Андріїв провели кілька годин на інвалідному візку, аби дослідити та відчути, що таке бар’єри для людей з обмеженими можливостями. Проїхавшись дорогами у центрі міста, «дослідники» підмітили, що «розбудова доступного середовища – у фокусі уваги». Але день минув, фокус втратився і суттєвих змін за декілька місяців так і не відбулось.

Віталій Гільтайчук, директор департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, розповів журналістам, що на даний момент основною перешкодою у боротьбі з бар’єрами є війна, через яку коштів на вдосконалення міста виділяють недостатньо.

«На сьогоднішній день проводяться роботи з мобільністю у межах поточних та капітальних ремонтів, окремі програми для цього ми не створюємо. І навіть до того, як мер проїхався, ми працювали над пониженням пішохідних переходів, у всіх нових проєктах були враховані нюанси, які б допомогли зробити місто безбар’єрним, до прикладу, облаштування правильних пандусів», – розповідає Віталій Гільтайчук.

У листопаді 2021 року на сесії затвердили Стратегію зі створення безбар’єрного простору в Ужгороді, на період до 2030 року. Стратегія розрахована на  9 років, спрямована на створення безперешкодного середовища для усіх груп населення, рівного доступу до послуг та інфраструктури. Передбачено 6 основних напрямків формування безбар’єрності: фізична, інформаційна, цифрова, суспільна, громадянська, освітня та економічна. Про це розповіли у департаменті соціальної політики міської ради.

Жителі Ужгорода створюють безбарʼєрне місто самотужки

Незважаючи на створення стратегій та очікування коштів з бюджетів, ужгородці намагаються самостійно створити безбар’єрний простір, який міг би допомагати людям з інвалідністю.

Олександр Лизанець, голова Закарпатського обласного осередку Української федерації спорту людей з інвалідністю та ураженнями опорно-рухового апарату, зі своєю командою почали створювати реабілітаційний центр ще з 2014 року.

«На даний момент ми, за спонсорські кошти, почали створювати медичну частину до нашого центру. Поки все на етапі втілення ідей в реальність, та по закінченню ми плануємо стати міжнародним реабілітаційним центром і приймати в місяць до трьох тисяч людей з інвалідністю. До кінця цього року хочемо повністю відбудувати медичну частину центру і розпочати роботу над спортивною», – розповідає пан Олександр.

Попри зручне розташування майбутнього комплексу, Олександр Лизанець зауважує, що дібратися вулицями до нього через погане покриття дороги не так і просто для людей з порушеннями опорно-рухового апарату.

«Пройтись дорогою до центру людям з інвалідністю чи ураженнями опорно-рухового апарату дуже складно. Ми звертались до представників влади, щоб вони звернули на це увагу і посприяли створенню зручної для всіх дороги, проте не отримали ніякої реакції. Тому плануємо виділити зі спонсорських коштів частинку і на відновлення покриття»,- зауважує Олександр Лизанець.

Безбар’єрність та доступність міста – це необхідний крок у створенні інклюзивного середовища, де особи з інвалідністю мають повний доступ до всіх сфер, можуть вести повноцінний спосіб життя в ньому, активно брати участь у громадському житті громади та краю.